Читати книгу - "Кременецький звір"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Несподівано купа ковдр на ліжку заворушилася, звідти блідою змією виповзла тонка жіноча рука, яка погладила шрам на спині чоловіка. Дотик теплих пальців змусив Голоту здригнутися. Він отямився й крутнув головою, відганяючи спогади. Зараз вони точно були не на часі.
— Лягай, Голото, — сонно промуркотіла знахарка, пестячи спину свого коханця.
Та той і вусом не повів — водив далі пальцем по химерних написах, які, знемагаючи від спеки у запиленій кузні далекого Алеппо чи Дамаска, викарбував якийсь сивий бородань у чалмі.
— Лягай, кажу, Голото. Зігрію, — прошепотіла Сташка. — Диви, який холод у цій кам’яниці. Карась ще той скнара, жаліє дрів на власний будинок. Іди. Бо заслабнеш іще. А навіщо ти мені в ліжку слабий? — дівчина захихотіла, та її пересторога пішла в молоко. Голота навіть не усміхнувся, бо, насупивши брови й випнувши губи, думав про своє. Сташка зітхнула. Вона знала, що у таку годину витягти з роздумів коханця неможливо, тож припинила спроби. Розкинула руки, солодко потягнулася й знову впала на перину.
— А хто такі вовкулаки, Сташко? — несподівано запитав Голота. — А то наче й знаю і казки чув. А як подумаю, то й не знаю нічого.
— Усе думаєш про Мнішека? — знахарка одразу винирнула зі сну, — Думаєш, як допомогти вельможному панові перестати жерти людей?
— Скоріше допомогти людям, аби їх не їли, — кинув Голота.
— То голову відрубай пану. Змахни шабелькою — і смерті припиняться. Чого мовчиш, жаль його? А людей, яких він поїв, ні? Чого занімів? Не вийде тобі тут, Голотонько, бути мандрівним лицарем, — цокнула язиком Сташка, знову потягаючись, — благородним заступником усіх ницих і вбогих. Якого всі вітають, діти й баби розказують про нього казки, а кобзарі співають думи, як славний лицар низовий Голота переміг огидного й страшного вовкулаку. Чоловіки ляскають по плечах, а пані, панночки та міщаночки хтиво дивляться крізь хустки та віяла. Гей, гей, гей! Не вийде. Обирати треба. Або вбивати товариша свого або дозволити йому й далі бідаків гризти. І коли ти подорослішаєш, Голотонько? Може, припиниш у кожну дурну історію встрягати? Можна все ж таки й вичерпати своє щастя, втратити оту красиву довбешку на шиї, мій дорогенький. А від цієї кременецької катавасії треба чимдуж тікати. Я просто нюхом це чую...
Голота мовчав, старанно витираючи пістоля. Сташка зрозуміла, що подрімати вже не вдасться. Вона сіла на ліжку. Загорнулася у величезну пухнасту хустку і, спершись спиною на бильце, склала руки на грудях. Зараз знахарка нагадала Голоті його старого болонського професора Вітоло, коли той починав свою лекцію.
— Ну, добре. Розкажу, що знаю. Вовкулаки, Голотонько, то перевертні, що стають вовками. Бо ж перекинутися можна і на ведмедя, і на лисицю, і на зайця з соколом. Бувають вони, занудо ти, що не дав поспати, — Сташка широко позіхнула, — двох видів. Перші — ті, які стають вовками самі. То чаклуни зазвичай. Хтось заклинання якесь каже, хтось вариво якесь п’є. Баба моя казала, що ще малою бачила, як шляхтич Бачинський — старий-старезний сторічний дід з Новорочич — устромив у землю ножі, перекинувся через них і побіг вовком. Ще бачила, як відьмак із Млинова через шкіряний свій пасок на порозі переступив — і вийшов сіроманцем...
— Про характерників на Запоріжжі й не таке брешуть, — перебив Голота. — Про Сірка-кошового, що на хорта чи вовка міг перекинутися, про Палія. Та я ж думав, казки. От на Січі знав я одного характерника, але він хіба шаблею хвацько махав і стріляв, як чорт. Які там перекидання...
— Ага, звісно. Прийшов козачок Голота на Січ, а йому всі перевертні давай свою силу показувати й перекидатися серед білого дня, аби здивувати молокососа, — глузливо зауважила Сташка. — Хто таку силу має, той її ховає, — Федотиха раптом замовкла й задумливо закінчила, — та й не можна бігати у вовчій шкурі часто й довго, бо так і зростешся з нею.
— Кажуть, прадід мій міг перекидатись... — задумливо кинув Голота. — Дмитром звали. Помер він красиво, на гаку під ребро... Доперекидався.
— То, може, й ти маєш талант?
— Та Боже збав. Щось я не бачу, що Мнішек насолоджується тим талантом...
— Мнішек — то інша справа. Якщо він чесно все розповідає, то зачарований він. Хоча часто зачаровані у вовчій подобі пам’ятають, що вони люди. А от Мнішек же, бач, не пам’ятає зовсім і рве людей. Бо такі чари, видно.
— А розчарувати його?
— Важко це, Голотонько. Якщо не бреше Мнішек, то чи дядько його чаклун, чи то взяв зілля і слово у чаклуна, але, видно, чари дуже сильні. Годі й намагатись його розчарувати, лише гірше можна зробити.
— Куди ж уже гірше?
— Є куди. Наприклад, Мнішек не на повню перетворюватиметься, а назавжди. І тоді тут така різанина почнеться, годі й гадати. Бабця казала, що у Шумську років п’ятдесят тому вовкулака чотири десятки людей у церкві пошматував...
— А як його здихалися?
— А ніяк. І стріляли в нього освяченими срібними кулями, і що тільки не робили... Сам десь зник... Ніхто не знає й не відає, куди і як... А був то, Голотонько, звичайний сільський парубок. Стояв-стояв, а тоді на людях перекинувся і давай гризти кого бачив...
— А чому ж Мнішек так обережно вбиває?
Знахарка лише знизала плечима і зручніше вмостилася на своєму сідалі з ковдр.
— Так йому пороблено. Як проллє кров, то й заспокоюється. Он ти ж бачив, як він у будинку Потоцьких перетворювався, тож нікого не загриз.
— Казав про якісь чари, що допомагають стримати вовка...
— Може бути. Чарами що завгодно можна зробити.
— Чари, чари! Не вірю я в чари, Сташочко! І в вовкулаків! — вигукнув Голота, а тоді вже спокійніше: — Але ж того разу в палаці Потоцького точно
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кременецький звір», після закриття браузера.