Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

Господи милосердний! Якби не стіна стайні, летіла б вона вже понад лугами в бік церкви.

Сани все ще задкували, але старенька розуміла, що вони всього лиш беруть розгін, щоб проламати стіну й вихопитися на волю. Щойно вирвуться якимось дивом з сіновалу, понесуть її понад горами й лісами. Вона летітиме високо над дзеркальними плесами озер, нітрохи не боячись упасти в воду; птахою облітатиме церковну дзвіницю. Далеко понесуть її сани, поза парафії Стура-Чіль і Ґрав. Хтозна, куди занесуть, про це вона навіть думати не насмілювалася.

Господи милосердний! Сани знову помчали вперед! І вони ж неодмінно полетять, якщо проб’ють стіну. А стіна наближалася з такою швидкістю, що стара бабуня й не сумнівалася: ще трохи, і дошки не витримають натиску. Вона, про всяке, лягла на сани, щоб не знесло голову.

Жахливий удар, однак стіна встояла і цього разу. Якби ж сани здогадалися, що їхні спроби марні, і втихомирилися!

Та де там! Знову позадкували! Добре ж їх змазали чудодійною маззю! Якщо розженуться утретє, неодмінно проб’ються назовні й полетять.

Що ж вона чинитиме, опинившись серед відьом і всякої нечисті? Звісно, бабуня чула різні байки, але по-справжньому ніколи в них не вірила. Люди в багато чого не вірять, доки не впевняться на власні очі.

Господи милосердний, не введи в спокусу! Вона все життя прожила в злиднях, але ніколи не нарікала. Якби хтось запропонував їй зараз владу й гроші, чи змогла б опиратися? Або навчив замовлянь, які зцілюють недуги в людей і худібки, чи плекають плоди землі, чи пробуджують кохання у молодих? Чи встояла б вона? Хоч би вистачило сил подолати спокусу й зберегти в душі благодать!

Сани втретє почали розганятися. Рвонули вперед, аж вітер у вухах засвистів. Стара заплющила очі, щоб не вмліти зі страху. Бо ж знала: й кліпнути не встигне, як опиниться у повітрі й полетить над землею, високо-високо, мов жайворонок або ластівка.

Гуркіт, грюкіт. Мабуть, стіна не встояла.

Ох, слава Богові й хвала! Добротна дощана стіна таки встояла. А ось сани розсипалися на друзки й, напевно, відразу втратили дриґ до мандрівок, бо валялися тихенько, вгомонилися. Бідолашна старенька вилізла з саней і лягла на сіні відпочити після пережитих страхів.

Уранці стара всім розповіла про свою пригоду. Історія дісталася і до вух бабусі. Вона вирішила, що то якась чудасія. Бабуся, звісно, вірила у всяке надприродне, але конче мусила з’ясувати, що й до чого. Ніколи раніше не чула, щоб відьми вирушали на шабаш у світлу літню ніч та ще й на санях! Бабуся подалася на піддашшя стайні, оглянула сани й побачила, що до них прив’язані довгі віжки.

Не довго думаючи, прикликала до себе наймита-підлітка й кількох його друзяк, допитала їх і дала добрячого прочухана.

***

Це теж була одна з розповідей лейтенанта Лаґерльофа про хлопчачі витівки. Він багато їх знав, але, коли розповідав історію про сани чи про мамзель Брустрьом, пані Лаґерльоф зазвичай веліла дітям сказати всім «на добраніч» і йти спати.

Пісні Бельмана

О пів на сьому ранку нянька розпалювала в дитячій кімнаті кахельну грубку, а о сьомій вставали діти й починали вдягатися.

Коли вони закінчували ранкове вбирання, десь приблизно о пів на восьму, і поспіхом, як-будь застеляли ліжка, з кухні приносили тацю з пудингом на тарілках, прикрашеним трояндочками з вершків, і великі канапки з домашніх хрустких хлібців. Це була перша денна трапеза.

До восьмої діти сиділи за великим чорним столом біля вікна й вчили домашні завдання. Вони не виходили з дитячої, яка служила їм і класом, бо ж інших вільних кімнат не було.

Щойно годинник бамкав восьму, діти згортали підручники, одягали верхній одяг і вибігали в тьмяний зимовий ранок. Погодою ніколи не цікавилися, просто спішили перевірити, чи можна покататися на ставку на ковзанах, а чи ліпше спускатися на санчатах з горбика на алеї. Бувало, якщо не було чим більше розважитися, ходили до стайні подивитися на кроленят або побавитися з собакою-пастухом.

Перед дев’ятою було заведено снідати. Сніданок складався з яєць або млинців, або смаженого оселедця з м’ятою картоплею, або млинців-кров’янок зі смаженим м’ясом і підливою. Снідали не за спільним столом. Кожен підходив, за чергою накладав собі їжу на тарілку й сідав їсти за один з маленьких столиків.

О дев’ятій слід було закінчити сніданок, бо починалися уроки. Діти поверталися в дитячу кімнату, сідали за великий чорний стіл і читали, писали та рахували аж до дванадцятої. Менші дівчатка вже не навчалися у пана Тюберґа, їм найняли гувернантку, старшу доньку дзвонаря Меланоза, Іду. Вона успадкувала від батька світлу голову й учительський талант.

О дванадцятій сідали за круглий стіл у їдальні обідати. Одна з дівчаток читала молитву перед обідом, друга — ​після. Попоївши, вони цілували руку батькові й матері, дякували за трапезу. За столом вони мовчали, бо тут розмову підтримував лейтенант Лаґерльоф. Як не дивно, він завжди знаходив теми для розмови. Навіть якщо всього лиш зустрів на вулиці якусь бабуню, то й ту зустріч міг оповісти як казку.

Між першою та другою діти гуляли. Щоправда, іноді поверталися додому й раніше, щоб повторити домашні завдання до пообідніх занять.

З другої до четвертої сиділи за шкільним столом, а після четвертої виконували домашні завдання на завтра.

Однак довше п’ятої не засиджувалися. Знову вибігали надвір і вже цього разу вирушали на справжній, високий пагорб, далі від дому. Був час, коли вони каталися на великих дерев’яних санчатах, і це було неймовірно весело.

Увечері родина дуже гарно й затишно проводила час. У вітальні тріскотів у грубці вогонь, на гральному столику стояло вершкове масло, хліб і глечик з морсом. Дітям дуже подобалося, сидячи або лежачи біля вогню, наминати хліб з маслом. Вони базікали, вигадували всілякі витівки, і саме тоді за весь день могли, власне, робити, що лиш заманеться.

Коли згасала остання іскорка в грубці, на круглому столику біля софи ставили лампу. Тепер навчати маленьких доньок бралася пані Лаґерльоф, показувала їм, як шити, плести гачком і на дротиках. Вона мала томик «Казок» Г. Х. Андерсена й, коли вважала, що робота в маленьких ручках спорилася доладно, читала або переказувала дітям у винагороду «Дорожнього товариша», «Кресало» або «Диких лебедів». А які гарні, веселі ілюстрації мала та книжка! Розглядати їх було