Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

Менш чисельним, але значно більш продуманим в ідеологічному плані був самостійницький рух. Повстанські загони, що визнавали Директорію УНР законним урядом країни, билися проти білогвардійців за незалежність України. Утім, нерідко національна й соціальна мотивація повстанців перепліталися, породжуючи гасла боротьби за «українську радянську владу». Але навіть «червоні» повстанці мали небагато спільного з російськими комуністами. Оскільки ідея радянської влади асоціювалася у свідомості селян із народовладдям, питома вага більшовиків в організації повстанських загонів була незначною, а прибічників комуністичної доктрини серед повстанців виявилося обмаль.

Коли влітку 1919 р. війська Добровольчої армії здійснювали військові операції на Лівобережній Україні, у їхньому запіллі одразу ж з’явилися численні повстанські відділи. Начальник розвідувального відділу полтавського загону Добровольчої армії корнет М. Ціммерман згадував, що мірою просування до Києва «посилювався бандитський рух, і як тільки ми висунулись вперед від Полтави, в одну мить у нас в запіллі з’явилися численні добре озброєні кінні банди, які били окремих офіцерів і добровольців, що потрапляли їм до рук».

Харківщина стала одним із перших «неблагонадійних» регіонів на шляху наступу білогвардійських військ. Уже в серпні — вересні 1919 р. у Старобільському, Куп’янському, Вовчанському й Ізюмському повітах діяли повстанські загони. У серпні повстанці навіть захопили на дві доби Куп’янськ. Наприкінці вересня більшовицький агент доповідав своєму керівництву: «В Ізюмському районі в лісах переховуються партизанські частини, тисячі півтори, добре озброєні. Вони нападають на обоз, роззброюють невеличкі загони, і часто відбуваються сутички між ними й козаками».

На Полтавщині найбільшу бойову активність виявляв повстанський загін В. Шуби, що складався здебільшого з колишніх червоноармійців. Більшовицький емісар, який супроводжував загін, відзначив, що серед повстанців «більшість петлюрівців». На початку осені 1919 р. повстанці В. Шуби чинили напади на військові обози білих у районі Лохвиці — Ромнів — Конотопа. Чимало клопоту білим завдала й партизанська дивізія Бібіка, яка також складалася з колишніх червоноармійців. Учасники цього збройного формування називали себе анархо-комуністами.

У жовтні 1919 р. бойові дії на Полтавщині розгорнула й група повстанців Лівобережної України, створена під егідою боротьбистів. Загальне керівництво формуванням здійснював О. Лісовик, військовим керівником був К. Матяш, а обов’язки політичного комісара виконував Я. Огій. 17 жовтня група повстанців Лівобережної України, повстанська дивізія Бібіка та ще кілька місцевих червоних загонів заволоділи на кілька годин Полтавою, зламавши опір нечисленної білогвардійської залоги. Ремствуючи на безкарність повстанців, полтавський губернатор М. Старицький відзначив у доповіді на ім’я начальника управління внутрішніх справ Особливої наради при головнокомандувачеві Збройних сил Півдня Росії, що «необхідно очікувати на посилення руху; якщо його не буде придушено дуже значною військовою силою у всій губернії, то остання буде неминуче втрачена на довгий час».

На Чернігівщині діяли переважно червоні повстанські формування. У безпосередньому запіллі білих оперував відділ М. Кропив’янського, якому наприкінці вересня навіть удалося захопити на короткий час Ніжин. У Кролевецькому повіті діяв організований більшовицькими підпільниками загін Афанасенка. У Конотопському повіті комунікації білогвардійців нищив загін анархіста Губіна. У Кролевецькому й Глухівському повітах діяв «петлюрівський» загін Ромашка.

Дії партизанських загонів у прифронтовій смузі значною мірою полегшували операції Червоної армії. Так, 21 листопада загін Н. Точоного взяв участь у захопленні радянськими військами Ніжина. 27 листопада повстанці Місюри захопили станцію Яготин й перервали залізничне сполучення Київ — Полтава. Щоб повернути цю залізничну станцію, білогвардійське командування було змушене зняти з більшовицького фронту 15-й Терський пластунський батальйон і бронепоїзд. 10 грудня 1-й Лівобережний повстанський полк зайняв Переяслав і утримував місто до приходу Червоної армії. Коли 11 грудня більшовицькі війська зайняли Полтаву, їм допомагали повстанці — Новомосковський загін і дивізія Бібіка. Та навіть діючи спільно з радянськими військами проти білих, більшість повстанців відмовлялася підпорядкуватися командуванню Червоної армії.

Ще одним потужним осередком повстанського руху в запіллі білогвардійців була Київщина. У вересні 1919 р. організатором повстання проти денікінського режиму на терені Васильківського й південної частини Київського повітів став отаман Зелений, який напередодні підпорядкувався уряду УНР. На початку жовтня 1919 р. Дніпровська повстанська дивізія отамана Зеленого здійснювала напади на Васильків, а роз’їзди повстанців досягли околиць Канева, Рокитного й Білої Церкви. І хоча в середині жовтня Зелений помер від смертельного поранення, його загони ще продовжували діяти в районі Канева й Золотоноші. Існували на Київщині й повстанські формування радянської орієнтації. Найбільший такий відділ оперував у Чигиринському повіті під командуванням С. Коцура — колишнього командира радянського Чигиринського полку. На Канівщині організатором червоного повстанського загону став голова місцевої комуністичної організації С. Федоренко.

Однак найбільшу бойову активність на Київщині наприкінці 1919 р. виявляв повстанський загін В. Чучупаки, що діяв у районі Холодного Яру на Чигиринщині. Штаб В. Чучупаки розташовувався в Мотронинському жіночому монастирі в лісі поблизу Жаботина. У білогвардійському донесенні так була змальована повстанська організація холодноярців: «При штабі організовано мобілізаційний комітет, що працює досить енергійно... Розвідка в штабі поставлена зразково: в усіх довколишніх селах, навіть на значній відстані від штабу в Чучупаки є свої вірні люди, що здійснюють розвідку на місцях; ці відомості збираються в них і доставляються в штаб селянами, що проїздять через ці села...»

Холодноярські гайдамаки координували свої дії з повстанцями С. Коцура. Керівництво обома загонами здійснював окружний повстанський комітет, створений «задля поліпшення боротьби проти московсько-монархічних окупантів і комуністичної анархії». За підрахунками білогвардійської розвідки, об’єднані сили повстанців у районі Холодного Яру налічували не менш ніж 5000 осіб за значної кількості кулеметів й 6—8 гармат. 30 листопада холодноярський повстанком видав наказ, яким повідомив населення про взяття влади в Чигиринському повіті до своїх рук. На зайнятих повстанцями теренах скасовували всі накази й розпорядження денікінської влади, натомість відновлювали закони й накази Директорії УНР.

Масштаб повстанства на Правобережжі занепокоїв білогвардійське командування. Як відзначав згодом командувач Новоросійської області ЗСПР генерал Н. Шиллінг, повстанський рух на Київщині й північній Херсонщині «створював загрозу запіллю військ Київської області й швидко наближав момент цілковитого розриву залізничного зв’язку між Правобережною Україною й Північною Таврією». У середині листопада 1919 р. начальник київського пункту розвідувального відділу штабу військ Київської області ЗСПР повідомляв: «У межах запілля лише однієї Київської області знайдено 28 банд, які можна оцінити у 8000 осіб, що мають у своєму розпорядженні багато зброї, включаючи й гармати». Начальник розвідувального відділу штабу військ Київської області ЗСПР констатував: «Незважаючи на просування червоних, яке відбувається, значні сили Добрармії змушені займатися боротьбою зі старими і новоствореними „бандами“...»

9 грудня виконувач обов’язків начальника запілля військ Київської області ЗСПР генерал Г. Розаліон-Сошальський доповідав генералові А. Денікіну: «Бандитизм у правобережному районі розвивається: