Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Як же так сталося? Як люди можуть настільки не сприймати факти та знання у світі, де на них увесь час сиплеться інформація? Коротка відповідь, що стосується журналістики й може стосуватися багатьох сучасних інновацій, полягає в тому, що технології зіштовхнулися з капіталізмом і дали людям бажане, навіть якщо воно не несло жодної користі.

Розумію, що, критикуючи журналістику та сучасну медіаіндустрію, я ризикую порушити Першу директиву професіоналів: ніколи не кажи іншим фахівцям, як їм виконувати свою роботу. Хоч я й не фахівець із журналістики, але споживаю її продукцію. У своїй роботі покладаюся на новини як викладач і як політичний аналітик. Щодня мушу долати перешкоди, з якими стикається будь-який фахівець у спробах донести суть складних подій звичайним людям. І в певному сенсі сучасні методи зробили моє завдання: допомагати людям зрозуміти складний світ — важчим, ніж будь-коли.

 Забагато хорошого — це все одно забагато

Виклики фаховості та усталеним знанням, які живить сучасна журналістика, походять із тієї самої проблеми, що руйнує й інші сфери американського життя, — усього забагато.

У ХХІ столітті існує більше джерел новин, ніж будь-коли раніше. Завдяки радіо, телебаченню та інтернету люди мають легкий доступ до таких джерел, можуть їх використовувати та обговорювати ширше, ніж доти. Це бенкет інформації, де вона подається з різним гарніром і сервірується в будь-який спосіб. То чому ж люди лишаються такими впертими невігласами, відкидають новини з фаховими думками та порадами, навіть якщо мають до них безперешкодний доступ? Бо новин забагато і вони надто тісно переплетені з розвагами.

Сьогодні кожен, хто має електрику, сидить по горло в новинах у будь-який момент. Більшість газет і місцевих телеканалів в Америці регулярно оновлюється, і до них можна отримати миттєвий доступ. Споживач із доступом до супутникового чи кабельного телебачення (а це, варто зазначити, майже кожен житель розвинених країн), може вибирати з десятків новинних каналів по всьому світу. Нині є новинне джерело на кожен смак і політичний погляд, а межа між журналістикою та розвагами навмисне розмивається, щоб накручувати рейтинги та збирати кліки.

Так, у 1960 році пересічна американська родина мала доступ до трьох телеканалів, восьми радіостанцій, однієї газети й трьох або чотирьох журналів.[86] У 2014 році в Nielsen corporation оприлюднили дані, що тепер така сама родина має 189 телеканалів (на 60 каналів більше, ніж у 2008-му), а споживачі регулярно дивляться сімнадцять із них. А ще додайте обсяг даних, який отримують люди через свої мобільні телефони та комп’ютери. Дослідник San Diego Supercomputer Center у 2015 році прикинув, що на одну особу припадає еквівалент дев’яти DVD-дисків на день. Щоб переглянути чи прослухати таку кількість інформації, пересічній людини знадобилось би більше п’ятнадцяти годин.[87]

Але більша кількість не означає кращої якості. (Нікуди не дінешся від закону Стерджона). Казати, що громадяни Сполучених Штатів зараз мають більше джерел новин, ніж будь-коли раніше, — це все одно, що говорити, що вони мають більше вибору, де пообідати. Це правда, але не означає, що хтось стає здоровішим, обідаючи в трьохста тисячах дешевих мережевих ресторанів і закладів із фаст-фудом, які працюють в Америці.

Достаток і технології в кінці ХХ-го та на початку ХХІ століття зменшили бар’єри на шляху до журналістики та створення медіапідприємств, і це мало досить очікувані наслідки. Більше медіа — отже, жвавіша конкуренція. Своєю чергою остання призвела до розділення аудиторії на чіткі політичні та демографічні ніші. Більше вакансій у більшій кількості медіа спричинило зростання числа журналістів, незважаючи на те, чи вони достатньо компетентні, щоб писати про важливі питання. Конкуренція змусила йти за бажаннями аудиторії, яка хотіла, щоб усе було простіше, швидше, гарніше й веселіше.

Сорок років тому медіа були свідоміші того, що новини треба відокремлювати від усього іншого. Це, утім, також означало, що новини не могли показати всю картину світу. Натомість це був ретельно фільтрований і редагований потік інформації. Невелика кількість каналів і медіа та відносно маленький проміжок часу, відданий під новини на телебаченні призводили до того, що громадськість бачила світ таким, яким його формували мережі. Новинні агенції намагалися достукатись до якнайширшої та демографічно різноманітної аудиторії, тому новини в 1960-х і 1970-х асоціювались із заспокійливими авторитетними героями на зразок Волтера Кронкайта й Гаррі Різонера, які з апломбом і відсторонено розповідали навіть про найжахливіші події.

Проте це також призводило до ситуації, що не все вважалося новинами. До 1990-х новини більше контролювалися самими медіакорпораціями та елітами, і це не було абсолютним злом. Коли кожен телеканал мав лише тридцять хвилин на те, щоб розповісти про події дня, то угода про контроль озброєння з Радянським Союзом мала більше шансів на ширше висвітлення, ніж те, хто із зірок розлучається. Телеканали рідко коли переривали програми новинами, якщо не йшлося про страхітливі «спеціальні репортажі», де зазвичай мова була про якісь великі катастрофи. Якщо у світі сталося щось важливе, усі в Америці чекали на хлопця, що розносив газети (таку серйозну дитячу професію мав і я на початку 1970-х) або на вечірній випуск новин.

Зараз новин не тільки побільшало, а й стало можливим із ними взаємодіяти. Американці більше не читають те, що розмістили в колонках газет, і не сидять пасивно перед телевізором, слухаючи підсумкові випуски новин. Натомість їх увесь час питають, що вони думають про ту інформацію, яку отримують, і часто це відбувається в режимі реального часу. Твітер і фейсбук — це сучасні джерела новин, колективні потоки інформації, що породжують новини та розносять плітки з однаковою силою. Ток-шоу та випуски новин дедалі важче розрізнити: глядачів часто просять оцінити щось у соцмережах чи на сайті, припускаючи, що аудиторія дивиться новини зі смартфоном, планшетом чи ноутбуком.

Інтерактивність впливає й на те, які новини обираються для ефіру, і це може змусити декого благати, аби повернулися часи корпоративного редакторського контролю. Коли Dallas Morning News у 2015 році винаймали нового редактора, вони звернулися до Майка Вілсона, журналіста з новинного сайту FiveThirtyEight, що спеціалізувався на журналістиці даних, а не на сенсаційних новинах. «Гадаю, нам треба позбуватися застарілих припущень про те, що потрібно нашим читачам», — сказав Вілсон в інтерв’ю після того,