Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

Нам просто треба більше брати до уваги бажання аудиторії. Думаю, що традиційно газети формували порядок денний і казали читачам, що, на нашу думку, вони хочуть знати. Я вважаю, що час трохи спуститися з цієї гори й спитати в людей, залучити їх трошки більше до розмови.[88]

Більші видання також із цим погоджуються. «Як можна стверджувати, ніби вам байдуже, що думають споживачі? — казав у 2015 році Алан Мюррей, що керує відділом онлайн-новин у Wall Street Journal. — Ми дуже переймаємося думкою наших читачів. Але вони теж переймаються нашими редакторськими судженнями, тому ми завжди намагаємося тримати баланс».[89]

Журналісти та редактори клянуться, що не дозволяють аудиторії впливати на те, які новини обирають і як про них розказують, але в це важко повірити. У звіті 2010 року видання New York Times намагалося зберегти обличчя, описуючи, як ретельно Washington Post та інші газети слідкують за власним інтернет-трафіком: «Доступність цієї технології не стільки змушує редакторів потурати найпримітивнішим інтересам читачів, сприяючи упередженому оцінюванню новин, скільки призводить до радикальніших рішень про те, як писати про певну тему так, щоб вона видавалася привабливішою для онлайн-аудиторії».[90] Читачі Washington Post, як гордо йдеться в цій статті, менше цікавилися британськими виборами 2010 року, аніж кроксами (отими потворними капцями), але це не змусило видання змінити свою тематику. Це, звісно, відрадно чути, але трохи бентежить, що взагалі треба було озвучувати таке запевнення.

Судячи з обізнаності аудиторії щодо основних питань, читачі радше потребують не детальних статей, а базової інформації, включно з тим, щоб часом друкувати карту з позначкою «Ви перебуваєте тут». Складно уявити видання в умовах менш конкурентного та інтенсивного ринку, яке питало б читачів, про що вони хотіли б дізнатися, як це відбувається зараз. Це було питанням часу, поки все поміняється місцями й журналісти почнуть цікавитися в аудиторії, що та хоче прочитати, замість того, щоб інформувати людей про те, що їм треба знати.

Таке змішування розваг, новин, фахових коментарів і громадської участі створює хаотичну кашу, яка не стільки інформує про щось людей, скільки викликає ілюзію про інформування. Так само, як від гортання безкінечних інтернет-сторінок у користувачів складається враження, що вони чогось навчаються, і від перегляду незліченних годин телепрограм і прокручування сотень заголовків народжується обиватель, який уважає (помилково), що розуміє новини. Ба гірше — його щоденна взаємодія зі стількома медіа призводить до того, що така людина не хоче дивитися нічого, що вимагає більше часу або просто не є достатньо забавним.

Таке перевантаження інформацією не тільки спантеличує звичайних людей. Професіонали, які ретельно вивчають новини й стараються бути критичними споживачами, також потопають у даних. У 2015 році National Journal провів опитування серед так званих вашингтонських інсайдерів. Респонденти переважно складалися з працівників конгресу, урядових чиновників і професіоналів у сфері політики. Їх запитали про те, звідки вони дізнаються новини. Згідно з дослідженням, для цих інсайдерів стало легко, як ніколи, отримувати інформацію, але важко, як ніколи, розуміти її. Професіонали у Вашингтоні, як ніхто інший, були «дещо паралізовані» напливом інформації, який позбавляв їх «упевненості в окремих джерелах і даних».[91]

Якщо професійні політики та чиновники у Вашингтоні не можуть зрозуміти новини, то як же їх зрозуміти іншим? У кого є достатньо часу, щоб усе це посортувати? Сама стаття National Journal теж зауважила цей брак часу, указавши, що прочитання результатів дослідження має забрати близько сорока п’яти хвилин, але проглянути його можна за двадцять. Іронія в тому, що це рівною мірою очевидно і бентежно.

Цей безкінечний потік новин і пов’язаний із ними інтерактив, власне, випереджає інтернет, кабельне і навіть звичайне телебачення. Уся ця історія почалася на радіо. Точніше, люди вперше поринули в безкінечні балачки й новини саме на радіо, яке начебто мало бути знищене телебаченням у 1960-х, але зрештою в нього відкрилося друге дихання наприкінці ХХ століття.

 Радіо згасило зірку телебачення

Поки багато професіоналів звинувачують інтернет у напливі «розумників», що читають їм лекції в їхніх же кабінетах, інші фахівці нарікають на цілодобовий потік новин, який стрімко поглинає людей, адже вони не можуть сприймати інформацію з такою швидкістю. Як і у випадку з інтернетом, у таких звинуваченнях теж є сенс. Американці нині дивляться новини, наче перебувають у ситуативній кімнаті Білого дому і їм важлива кожна нова дрібка інформації, бо вони особисто зараз будуть телефонувати з наказом почати війну. (CNN відсилається до такого марнославства глядачів, називаючи свій вечірній випуск новин «ситуативною кімнатою»).

Проте це не пояснює, чому американці помилково думають, що знають більше, ніж фахівці з цілої низки питань, що з’являються в них на екранах. Треба поглянути ближче на стосунки громадськості із медіа, які склалися після 1970-х. Десять років Вотерґейту, стаґфляція та поразка у В’єтнамі — це початок нової епохи не лише тому, що саме тоді стали виникати нові технології на зразок кабельного телебачення, але й через те, що ці процеси збіглися з наростаючим колапсом довіри до уряду та інших установ в американському суспільстві. Становлення нових медіа та спад довіри рівною мірою пов’язані зі смертю фаховості.

Очікувалося, що в 1950-х телебачення замінить більшість радіопрограм. Утім, АМ радіо домінувало в музиці й спорті, будучи доступним, але з дещо шиплячим, неідеальним звучанням. Ця нижча якість звуку не могла здолати очевидну проблему людини, яка має два вуха, а тому віддає перевагу стерео. FM-радіо давало кращий звук: як обіцяв гурт Steely Dan у своєму хіті під назвою «FM», «шумів не буде зовсім». Проте FM-станції мали менше слухачів, ніж AM, аж до 1978 року. Тим часом телебачення з його здатністю додавати візуальні елементи до репортажів, прибрало до рук новини та інші сфери життя американського суспільства, які колись висвітлювалися на радіо.

Однак радіо не вмерло. Воно запропонувало, особливо на АМ, те, що телебачення зробити не могло — інтерактивний формат. Відносно не обмежена ефірним часом і дешева у виробництві ідея розмовного радіо була простою: дайте ведучому мікрофон, натисніть кнопку запису й приймайте дзвінки від людей, які хочуть побалакати про новини й висловити власну думку. Маючи в конкурентах телебачення та багатший звук FM, для радіостанцій, що шукали доступних програм, це був очевидний вибір.

Розмовне радіо мало неймовірні політичні наслідки, і саме воно підготувало ґрунт для нападів на усталені знання. Пізніше ця тенденція розквітла в соцмережах. Ніхто не зробив більше для становлення розмовного радіо, ніж Раш Лімбо, який у 1980-х створив альтернативу