Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

За кілька років після перших ефірів Лімбо почули на понад шести сотнях станцій по всій країні. Він розказував своїм слухачам, що преса та телеканали змовилися, сформувавши ліберальну камеру відлуння, і крім того вони явно виступають за адміністрацію президента Білла Клінтона. Не всі ці звинувачення були справедливими, але не всі й хибними. Лімбо вдавалося викривати випадки упереджень, трансльованих усталеними медіа щодня, і їх було немало. З трьома годинами ефірного часу поспіль Лімбо мав таку перевагу, яка телебаченню й не снилась аж до появи кабельних телеканалів.

Лімбо та інші ведучі розмовних програм сформували національну базу прихильників, дозволяючи їм дзвонити й висловлювати власну позицію. Ці дзвінки ретельно перевірялися; за словами директора однієї радіостанції з мережі Лімбо, дзвінки фільтрували, бо Раш відчував, що не дуже вправний у дискусіях. Утім, сама дискусія була ціллю: метою було створити відчуття спільноти серед людей, які й так одне з одним погоджувалися. Згодом інтернет узяв на себе таке формування мережі серед людей, що відкидали класичні медіа, але цей феномен зародився саме на радіо.

Телеканали та друкована преса не чекали, що ці радіопрограми слухатимуть мільйони людей, які будуть поступово налаштовуватися проти традиційних джерел новин. У 1970 році віце-президент Спіро Аґню звинуватив пресу в ліберальному упередженні, витягнувши на світ Божий безсмертний аргумент (описаний спічрайтером Вільямом Сафайром) про те, що медіа сповнені «балакучими князьками негативізму». Двадцять років потому розмовне радіо повернулося знову, і цього разу надовго.

Іронія, звісно, у тому, що сам Лімбо разом з іншими консервативними ведучими скоро став мейнстрімом. До початку ХХІ століття ринок радіо знову переживав кризу, але Лімбо все ще мав близько двадцяти мільйонів слухачів, а в 2008 році уклав угоду на 400 мільйонів доларів. Це була друга за величиною угода після півмільярдного контракту Говарда Стерна із супутниковим радіо Sirius. На початку свого розквіту телебачення ледь не виштовхнуло радіо з бізнесу, але скоро вони стали доповнювати одне одного, а не конкурувати між собою: зірки радіо переходили працювати на телебачення і навпаки, телезірки працювали на радіо.

Ліберальне розмовне радіо не могло тягатися з такою реальністю й мало значно менше впливу. Ліберали можуть пояснювати це тим, що вони не погодились скотитися до рівня своїх конкурентів. (Радіоведучий Ренді Родос із прогресивної радіомережі Air America, що тепер не існує, справді назвав Гіларі Клінтон «великою /лайка/ курвою» в ефірі від 2008 року, а це значить, що принаймні деякі ліберали хотіли від такого дистанціюватися). Консерватори своєю чергою доводили, що ліберальне розмовне радіо в країні, де ліберальні медіа домінують, — це розв’язання неіснуючої проблеми, бо їхніх політичних опонентів і так можна почути звідусіль. Хай там як, але спікери з лівим ухилом ніколи не були дуже популярними. Наприклад, відомий прогресивний ведучий Алан Колмс і близько не мав такої аудиторії, як Лімбо чи колишній спів­ведучий Алана Шон Генніті (останній працював на радіо та вів шоу на Fox News).

Зростання популярності розмовного радіо кинуло виклик ролі фахівців, посилюючи поширену ідею, що усталені медіа нечесні та ненадійні. Радіоведучі не лише робили випади в сторону усталених політичних поглядів: вони нападали на все, заганяючи своїх слухачів в альтернативний усесвіт, де будь-які факти вважалися ненадійними, поки їх не підтвердить той, хто веде програму. У 2011 році Лімбо назвав уряд, університети, наукову спільноту та медіа «чотирма кутами обману», і до цих категорій належали практично всі, крім самого Раша.

Є й багато інших прикладів. Ґленн Бек якось сказав своїм слухачам, що радник Білого дому за часів Обами Джон Голдрен був прихильником обов’язкових абортів. (Це неправда, але чутки й досі ходять). Генніті та інші розпустили плітки, що єгипетський уряд збирається легалізувати некрофілію. (Лімбо питав, хто поставлятиме презервативи для таких актів). Ця вся історія, за словами міжнародного кореспондента Christian Science Monitor Дена Мерфі, була «повною маячнею», але хіба це мало значення?

Існує доречний аргумент, що розмовне радіо 1980-х і 1990-х було необхідною протиотрутою від телебачення та друкованої преси, які стали політично самовдоволеними, ідеологічно однорідними та надто самовпевненими. Лімбо та його послідовники не зародили обурення та недовіру до медіа в середнього класу Америки, як ішлось у відомому звинуваченні в промові Аґню. Проте радіоведучі додали до цього обурення вогнику. Фактично розмовне радіо стало таким догматичним та однобоким, як і культура, проти якої воно виступало. І поки консерватори справді могли винести на поверхню деякі обговорення, які великі телеканали воліли б замовчати, радіо також посилювало голоси людей, які думали, що все навколо — брехня, а фахівці не розумніші й значно брехливіші за інших.

Америка в заручниках: день 15 000-й

Боротьба проти друкованих та електронних медіа могла б і не вийти за межі АМ-радіостанцій, якби не кабельне телебачення та інтернет. Останні як альтернативні джерела новин і майданчик для нападів на усталені знання вже посилювали одне одного протягом 1990-х. Навіть Лімбо, завоювавши рейтинги та кинувшись писати книжки, кілька років критикував синдиковане телебачення. Тепер у цій галузі було достатньо місця всім. Новини, що з’являлися в одних медіа, швидко перескакували до інших і поверталися звідти ще гучнішими, наче відлуння мікрофона, який тримає перед собою спікер.

Утім, іронія в тому, що ні кабельне телебачення, ні інтернет не запроваджували цілодобовий цикл новин. За це ми можемо подякувати Рухоллі Мусаві Хомейні з Ірану.

У листопаді 1979 року іранські революціонери вчинили напад на посольство США в Тегерані, захопивши десятки американців у заручники. Ця подія шокувала громадян США, що бачили, як це все відбувалося, практично в режимі реального часу. Іранська драма із заручниками виявилася чимось новим, історією, що не була схожа ні на війну, ні на кризy. В’єтнам був сповільненою катастрофою, що тягнулася десятиліття, тоді як карибська криза тривала два тижні — швидше, ніж телебачення та газети могли детально про неї розповісти. Захоплення заручників було стрімким, із кількома днями насилля, які далі змінилися тривалим періодом очікування та хвилювання.

Новинні медіа загрузли. З одного боку, американці були в серйозній небезпеці за кордоном, а з іншого — нічого не відбувалося. Як комік Чеві Чейз щотижня на шоу Saturday Night Live оголошував, що Франсіско Франко все ще був мертвим, так і дикторам не було чого казати, окрім того,