Читати книгу - "Призначена Асмодею, Іванна Желізна"

— Стріляйте по гелікоптеру! Не дайте їм втекти!

Підіймаю автомат і відкриваю вогонь. Мої кулі вибивають її людей із рівноваги, але я знаю, що їх більше, що вони сильніші. Ліліт виходить до мене. Я дивлюся на неї й вперше за довгий час бачу в її очах щось, крім люті. Це страх. Вона розуміє, що я не боюся, і це руйнує її.

— Це твоя остання гра, Тайпане, — каже вона, виходячи вперед із пістолетом у руках. — Хочеш померти героєм? Ну що ж, я дам тобі цей шанс.

— Так, це остання моя гра, — відкашлюючи кров, вимовляю я.

— Ти завжди був тінню Асмодея. Але тепер навіть твоя смерть нічого не змінить.

У небі над смугою злітає гелікоптер, і я знаю: вони врятовані. А це єдине, що має значення.

— Помиляєшся.

Автомат падає до землі під подив Ліліт. Та вона не здогадується, що в іншій моїй руці затиснута вибухівка. Я роблю рівно один крок уперед, щоб опинитися перед жінкою, якій підкорявся не один рік і дивлячись їй прямо в очі, натискаю на детонатор. 

Світ вибухає. Я бачу полум'я, чую, як усе навколо розривається, і відчуваю, як темрява остаточно поглинає мене.

Хай горіти мені в пеклі, та я знаю, що моя смерть не марна…

P.S. Цей розділ розбив мені серце. Як я вже раніше казала, Ед є моїм улюбленим героєм. І його самопожертва та кохання до Нори змушували мене під час написання відчувати сильний біль. Цікаво побачити і ваші емоції, чи здогадувалися ви про такий розвиток подій. Напишіть щось вашій авторці у коментарях, мені буде приємно)