Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

життя. Рахували й до дев’ятого кілка – якщо він кривий, чоловік буде кволий, а рівний – чоловік молодий і дужий. Якщо випадав кілок із корою – багатий трапиться чоловік, без кори – 6ідний. А ще дівчата виходили на вулицю і запитували ім’я у першого стрічного. Як його звали, таке ім’я буде і в майбутнього чоловіка. А ще вірили… Обличчя судженого можна побачити, якщо опівночі заглянути в ополонку з крижаною водою…

Bipycя, слухаючи батькові оповідки, завмирала з ляку: опівночі заглядати в ополонку з крижаною водою – бppp!!! Страх-страхота!!!

А ще ворожили воском. Його розтоплювали й лили у воду. За формою, якої набував віск, можна було вгадати свою долю.

– І я хочу ворожити! І я хочу ворожити! – переборовши ляк, вигукувала Віруся. – Про долю свою дізнатися…

– Але ти ще маленька як для ворожінь, – посміхався батько, – а ось ми з мамою, як ти заснеш, неодмінно поворожимо на твою долю.

– І мені потім розкажете, яка у мене буде… доля?

– Аякже, неодмінно… Вона у тебе має бути гарною, сонечко наше.

Про те, що у новому, XX столітті буде не так, як у минулому, дев’ятнадцятому, а безперечно краще і тільки краще, просто таки здорово (придумавши літочислення, люди самі потім вірять у магію цифр), були певні у ті дні й Левченки.

І в новорічну ніч, і пізніше, під час Різдвяних свят, вони займалися ворожінням – звичайно ж, на Вірусю.

Випадало їй довге і щасливе життя. Вона, як показувало ворожіння, закінчивши гімназію, вдало вийде заміж, у неї буде велика і дружна родина – люблячий чоловік, діти. Нічим не займатиметься, адже всю себе присвятить родині, стане зразковою господинею дому свого і житиме довго-довго, спершу в оточенні діток, а потім онуків…

Так ворожіння витлумачила бабуся, навіщувавши їй таке життя, якого й хотіла для своєї онуки.

– Буду дома… сидіти? – вкрай була розчарована Віра. – А… театр?

– Що ти говориш, дитино?! Бог з ним, з театром! Ти ж не якась там вулична, прости Господи, шалава, а з порядної родини – який театр?! На сцені тільки гулящі жінки, які не тримаються берега, виступають… Невже ти хочеш зганьбити наш рід? Не дам!..

Всього лише через п’ять з половиною місяців після перших комерційних кіносеансів у Парижі, «синематограф братів Люм’єр» вже з’явився у Росії. Успіх новоявленого «синематографа братів Люм’єр» був таким великим, що він став поширюватися у світі, як вогонь по сухій соломі – дивуючи, захоплюючи і вражаючи всіх.

4 травня 1896 року на відкритті літнього сезону в розважальному закладі «Акваріум» в Санкт-Петербурзі і почалися гастролі іноземного атракціону.

Ще через кілька днів по тому новий атракціон із Парижа побачили й москвичі в літньому саду «Ермітаж», що його взяв в оренду відомий антрепренер Лентовський.

Мине лише місяць, і «синематограф братів Люм’єр» з’явиться в якості головного атракціону в кафешантані Шарля Омона в Нижньому Новгороді – там його вперше побачить молодий Максим Горький. Він і опише свої враження в кореспонденції, що буде опублікована а газеті «Одесские новости» від 6 липня 1896 року. Максима Горького – як і всіх, хто тоді дивився новий атракціон, – вразила ілюзія реальності:

«Екіпажі ідуть з екрана прямо на вас, пішоходи йдуть, діти граються з собачкою, тремтить листя на деревах (Господи, яке це тоді було незбагненне диво! – В. Ч.), їдуть велосипедисти – і все це, з’являючись звідкись з перспективи картин, швидко рухається, наближається до країв картини, зникає за ними, з’являється з-за них, іде у глибину, зменшується, зникає за рогами будинків, за лінією екіпажів, один за одним… Перед вами кипить дивне життя – справжнє, живе, метушливе життя…»

Так захоплено-вражено писав про демонстрацію «синематографа братів Люм’єр» молодий Максим Горький.

Ілюзія… Вона була настільки великою, вражаючою і незбагненною, що перші кіноглядачі сприймали картини, що рухалися на екрані, як дійсність, а екран був для них вікном, що відчинене у життя…

«На вас їде здалеку кур’єрський поїзд – бережіться! Він мчить, наче ним вистрілили з величезної гармати, він мчить прямо на вас, погрожуючи роздавити; начальник станції метушливо біжить поряд з ним. Мовчазно-німий, безшумний локомотив коло самого краю картини… Публіка нервово рухає стільцями – ця громадина заліза і сталі в наступну секунду ринеться у пітьму кімнати і все роздавить…»

Ляклива реальність і водночас те, що було на екрані, насправді було ірреальним. Ірреальним і водночас… реальним, що ось-ось налетить на тебе.

Ілюзорним і водночас реальним, справжнім, живим! Хоч – що найбільше лякало, – безшумним, німим, як привиддя яке – не збагнеш його, не осягнеш розумом…

«Ваші нерви натягуються, уява переносить вас у якесь неприродно однотонне життя, життя без барв (до кольорового кіно ще було дуже далеко. – В. Ч.) і без звуків, але повне руху… Дивно бачити цей сірий рух тіней, мовчазних і безшумних…»

Тим-то кінематограф і завоював успіх: вражаюча реальність картин життя на його екрані – з одного боку і з другого – якась їхня «неприродність», фантастичність. Це й дивувало глядачів і до 1907–1910 років, тобто до того часу, як глядачі почали до нього звикати, кінематограф залишався атракціоном. Ця фантастичність, «нереальність», «неприродність» кіновидовища на першому етапі його розвитку і породила жанр казки, а пізніше так само легко породила і детективно-пригодницький жанр тощо. А фотографічна характерність привела до використання кіно як засобів документації подій реальності. Це виявилось важливим відкриттям, і ранній кінематограф, особливо в Росії, звернувся до створення хронікальних фільмів.

А щодо поїзда (у захопленому відгуку на демонстрацію у Нижньому Новгороді атракціону «Синема» молодого Олексія Пєшкова, якому на віки судитиметься стати Максимом Горьким, «кур’єрського», на той час найшвидшого), що безгучно мчав у 1896 році, як здавалося першим глядачам російської глибинки прямо на них, то…

Навіть через піввіку по тому, коли вже «Великий німий» заговорив і став звичним кіно навіть у глухих селах, то воно – ще раз наголошую: уже звичне на той час кіно, – все ще іноді лякало наївно-простацьких глядачів, які все ще потрапляли під чари його «правдивої» ілюзії…

І не лише дітей.

Хоча в основному дітей, своїх най-найзахопленіших, найвірніших глядачів…

Пригадую своє далеке дитинство, десь роки 1945 – 1950-ті, проведене у моєму рідному полтавському селі, бідному, нужденному, яке ще і не відбудувалося після того, як по ньому палаючим монстром пронеслася проклята війна… Ми, діти, від малого до великого (впереміжку, звісно, з дорослими, адже окремо сеансів для дітей, як то в містах, у нас не було) сидимо в маленькому сільському клубі, як ластів’ята, що попритулялися