Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Вони повели далі. Тихо і виструнчено сидів гість на своєму місці. Мендель невпинно його розглядав. Невтомно дивився Олексій Коссак на Менделя Зинґера. Отак сиділи вони один навпроти одного, овіяні співом інших, але відділені від них.

Їх обох вельми влаштовувало, що через інших вони ще не можуть говорити. Мендель шукав незнайомцевих очей. Коли Коссак їх опускав, Менделеві здавалося, що він мусить просити гостя не відводити погляду. В цьому обличчі Менделеві усе було незнайоме, ось тільки очі за скельцями без оправи близькі. До них знову й знову звертався його погляд, ніби повертаючись додому, до рідних, схованих за вікнами світел, із незнайомого краєвиду вузького, блідого, юначого лиця. Вузькі, стулені й гладкі були його уста. Якби я був його батьком, я сказав би йому: «Усміхнися, Олексію». Нишком витягнув він із кишені програмку, розгорнув її під столом, щоби не заважати іншим, і подав незнайомцеві. Той узяв і всміхнувся, слабко, лагідно і лише на секунду.

Спів перервався, почалася трапеза, пані Сковронекова підсунула гостеві тарілку гарячої юшки, а пан Сковронек запросив їсти. Подорожній із нотами завів із Коссаком розмову англійською, із якої Мендель нічогісінько не второпав. Коссак — юний геній, він іще тиждень у Нью-Йорку і просить дозволу прислати всім присутнім контрамарки на концерт свого оркестру. Інші розмови не йшли. Всі їли в малосвятковому поспіху, наближаючи закінчення свята, і кожен другий шматок супроводжувало ввічливе слово незнайомця або його господарів. Мендель не говорив. На догоду пані Сковронековій він їв іще швидше за інших, щоби, не дай Боже, не стати причиною зволікання. І всі полегшено зітхнули, коли трапеза закінчилась, і знову сумлінно взялись оспівувати чудеса. Сковронек відбивав усе швидший ритм, жінки за ним не встигали. Та, добравшись до псалмів, він змінив голос, темп і мелодію, і так приголомшливо лунали слова, які він тепер виводив, що навіть Мендель незчувся, як наприкінці кожної строфи почав примовляти «Алилуя! Алилуя!». Він вимахував головою так, що його довга борода черкала розгорнуті аркуші книги, чутно було ніжне шарудіння, ніби Менделева борода прагнула взяти участь у молитві, коли вже Менделеві уста святкували так ощадливо.

Незабаром вони закінчили. Свічки згоріли наполовину, стіл уже не був гладенький і святковий, плями і рештки їжі виднілися на білому обрусі, а Сковронекові онуки почали позіхати. В кінці книжки зупинилися. Піднесеним голосом Сковронек вимовив переказане побажання: «Наступного року в Єрусалимі!» Всі повторили, голосно хряснули книжками, закриваючи їх, і обернулися до гостя. Тепер була Менделева черга питати відвідувача. Старий прокашлявся, усміхнувся і сказав: «Отож, пане Олексію, що ви хотіли мені розповісти?»

Притишеним голосом незнайомець заговорив: «Ви давно вже дістали би від мене звістку, пане Мендель Зинґер, якби я знав вашу адресу. Але по війні її вже ніхто не знав. Біллесів зять, музикант, помер від тифу, ваш дім у Цухнові спорожнів, бо донька Біллесів утекла до батьків, які на той час уже мешкали в Дубні, а в Цухнові, у вашому домі, розквартирували австрійських солдатів. Тож після війни я написав моєму менеджерові сюди, але він виявився не досить спритним: відписав мені, що вас неможливо розшукати».

«Шкода Біллесового зятя!» — сказав Мендель, думаючи при цьому про Менухима.

«І от тепер, — вів далі Коссак, — у мене є добра звістка». Мендель підвів голову. «Я відкупив ваш дім у старого Біллеса, у присутності свідків і на підставі офіційної оцінки. А гроші хочу передати вам».

«Скільки це?» — спитав Мендель.

«Триста доларів!» — сказав Коссак.

Мендель схопився за бороду і заходився розчісувати її тремтячими розчепіреними пальцями. «Дякую вам!» — сказав він.

«А щодо вашого сина Йони, — не вгавав Коссак, — то він зник безвісти 1915 року. Ніхто не зміг мені нічого про нього сказати. Ні в Петербурзі, ані в Берліні, ані у Відні, ні в швейцарському Червоному Хресті. Я довідувався скрізь. Та два місяці тому мені стрінувся один молодий чоловік із Москви. Він утік через польський кордон, бо Цухнів, як ви знаєте, належить тепер до Польщі. І цей молодий чоловік служив із Йоною в одному полку. Він сказав, що якось раз випадково чув, нібито Йона живий і воює в білоґвардійцях. Тим важче щось тепер про нього довідатися. Але не полишайте надії».

Мендель саме збирався розтулити рота, аби спитати про Менухима. Але його приятель Сковронек, передбачаючи Менделеве запитання, був переконаний, що відповідь буде сумна, і, прагнучи уникнути смутних розмов цього вечора чи принаймні так довго, як удасться, випередив старого і сказав: «Що ж, пане Коссак, позаяк ми маємо таку приємність гостити в нас такого великого чоловіка, як ви, то, сподіваюся, не відмовите нам у приємності розповісти щось і про ваше життя. Як вам вдалося пережити всі ці війни, революції, всі ці страхіття?»

Незнайомець, здавалося, не сподівався цього питання, бо відповів не відразу. Він опустив очі як хтось, хто соромиться або мусить поміркувати, і відповів щойно за добру часину: «Я не пережив нічого особливого. Дитиною я довго хворів, мій батько був убогим вчителем, як і пан Мендель Зинґер, чия жінка доводиться мені родичкою. Тепер не на часі докладніше з'ясовувати цю спорідненість. Словом, через мою хворобу і тому, що ми були бідні, я потрапив до великого міста, в публічний медичний заклад, там мене особливо полюбив один лікар, я одужав, а лікар залишив мене в своїй сім'ї. Там, — тут Коссак стишив голос і схилив голову, так що здавалося, ніби він говорить до столу, аж усі затамували подих, аби як слід його розчути, — там я одного дня сів за фортеп'ян і з голови заграв власні пісеньки. А лікарева дружина написала ноти до тих пісень. Війна стала моїм щастям. Бо я потрапив до військового музичного підрозділу, став диригентом капели, всю війну перебув у Петербурзі, кілька разів грав у присутності царя. Після революції ми з капелою перебралися за кордон. Кількоро відпали, кілька нових додалися, в Лондоні ми уклали угоду з однією концертною агенцією, так-от і виник мій оркестр».

Усі ще вслухалися, хоча гість давно вже нічого не розповідав. Та його слова все ще витали в кімнаті і до когось із присутніх дійшли тільки тепер. Коссак недостатньо володів єврейською говіркою, в свою розповідь він уплітав цілі шматки російських речень, і Сковронек із Менделем схоплювали далеко не кожне зокрема, а допіру загальну канву. Сковронекові зяті, що приїхали до Америки малими дітьми, розуміли не більше ніж половину й просили