Читати книгу - "Володар Перстенів"

в дитинстві: про ґоблінів, вовків тощо — то навряд. Принаймні я в них не вірю. Але Праліс справді дивний. Усе в ньому набагато живіше, настороженіше, так би мовити, — не те, що в Ширі. І дерева не люблять чужих. Стежать за всіма. Зазвичай тим усе і закінчується, поки день. Буває, хтось найменш приязний скине гілку чи коренем перечепить, чи обів'є плющем. Але вночі, кажуть, трапляються жахливі речі. Я був тут після сутінків лише раз чи два, і то лише біля Живоплоту. Мені здалось, усі дерева перешіптувались, обмінювалися новинами та плітками якоюсь незрозумілою мовою, а гілля розгойдувалося без вітру. Кажуть, ці дерева навіть рухаються, можуть обступити чужинця, оточити. Колись вони навіть напали на Живопліт: узяли і просто вросли поруч і перевісилися через нього. Та гобіти вирубали сотні дерев і розклали величезне багаття у Пралісі, випаливши широку смугу вздовж Живоплоту. Після того дерева відійшли, та дуже озлобилися. На місці того вогнища все ще видно широку галявину тут неподалік.

— Чи лише дерева загрожують нам? — допитувався Піпін.

— У нетрях Пралісу та за ним живуть усілякі чудовиська, — сказав Мері, — принаймні так розповідають, хоча сам я ніколи їх не бачив. Але щось таки протоптує стежки. Тут завжди на них можна натрапити, хоча вони з часом якось дивно зміщуються і змінюють керунки. Неподалік від тунелю є чи принаймні тривалий час був початок доволі широкої стежки, що веде до Випаленої Галяви, а далі — й на північний схід, приблизно туди, куди нам потрібно.

Гобіти перетинали широку балку. З протилежного боку від тунелю ледь помітна стежка бігла вгору до Пралісу, за сто з лишком ярдів од Живоплоту; але щойно вони опинилися під деревами, стежка зникла. Озирнувшись, вони ледве розгледіли темну смугу Живоплоту крізь густі стовбури дерев. А попереду — знову тільки стовбури розмаїтих розмірів і форм: прямі, криві, покручені, похилі, товсті, тонкі, гладкі, вузлуваті, гіллясті, — й усі порослі зеленим або сірим лишайником і слизькими, кошлатими наростами.

Тільки Мері виглядав життєрадісним.

— Ти б ішов попереду і шукав ту стежину, — порадив йому Фродо. — І дивися, не загуби нас і не забувай, із якого боку Живопліт!

Вони пробиралися поміж деревами, а поні тяглися поряд, обережно обминаючи покручене та переплетене коріння. Підліску не було. Місцевість поступово підвищувалась, і чим далі, тим вищим, темнішим і густішим ставав ліс. Не чути було жодного звуку, лише вряди-годи з незрушного листя скрапувала волога. Гілля не ворушилось, але у гобітів виникло неприємне відчуття, що за ними постійно стежать і неприязнь лісу поступово переходить у ворожість. Таке відчуття наростало, аж вони почали поглядати вгору й озиратися, мовби очікуючи несподіваного удару.

Жодних ознак стежки не було, і дерева, здавалося, постійно заступали їм шлях. Нарешті Піпін відчув, що вже не витримує, і раптом закричав.

— Ой! Ой! Я нічого поганого не робитиму. Тільки пропустіть мене! Інші гобіти злякано завмерли, та крик прозвучав глухо, наче з-під важкої завіси — ні луни, ні відгомону; тільки ліс немовби зімкнувся тісніше і ще більше насторожився.

— На твоєму місці я не репетував би, — сказав Мері. — Від цього ніякої користі, лише шкода.

Фродо вже сумнівався, чи знайдуть вони хоч якусь дорогу і чи взагалі він правильно зробив, що завів друзів у цей гидкий ліс. Мері озирався на всі боки і, здавалось, уже не знав, куди йти. Піпін це помітив.

— Ну, і швидко ж ти заблукав, — кинув він.

Але в цей момент Мері з полегкістю присвиснув і показав рукою вперед.

— Ну-ну! — сказав він. — Дерева справді розступаються. Ось там попереду Випалена Галява (так мені здається), але стежка до неї кудись поділася!

Гущавина дедалі світлішала. Раптом вони вийшли на широку круглу галявину. Вгорі заголубіло напрочуд чисте небо, адже під покровом Пралісу вони не помітили, як розтанув туман. Сонце, щоправда, піднялося не дуже високо й освітлювало тільки верхівки дерев. Листя довкола галявини було густішим і зеленішим й оточувало її майже суцільною стіною. На галявині росли тільки густа трава та високі бур'яни: безлистий і зів'ялий болиголов, якісь відцвілі парасольки, буйна кропива та чортополох. Похмура місцина, та після темного Пралісу вона видавалася чарівним і радісним садком.

Гобіти пожвавились і з надією спостерігали, як світлішало небо. У кінці галявини яснів прохід у стіні дерев, а за ним — виразна стежка. Було видно, як вона втікала в ліс, місцями широка та відкрита, хоча подекуди дерева затінювали її темним гіллям. Цією стежкою вони і поїхали. Стежка піднімалася невеликим косогором, але тепер гобіти рухалися набагато швидше і з легшим серцем; їм здавалося, що Праліс полагіднішав і пропустить їх без перешкод.

Але за якийсь час стало спекотно та задушливо. Дерева знов обступили стежку, і не було змоги роздивитися довкола. Гобіти почули, як дедалі більше тисне на них зла воля Пралісу. Було так тихо, що шелест сухого листя і постукування копит поні по прихованих коріннях громом відлунювали в їхніх вухах. Фродо спробував заспівати пісню, щоби підбадьорити друзів, але його голос зійшов на шепіт:

О ви, мандрівці через сніг,

не розпачайте! Так, вже з ніг

ви збились у лісах оцих,

та вже кінець, і сонця сміх —

на заході, на сході сміх —

ось-ось потішить вас усіх.

І лісу вже от-от кінець…

«Кінець», — на цьому слові він замовк. Повітря обважніло, вимовляти слова було нелегко. Просто за їхніми спинами старе дерево з тріскотом зронило на стежку велику гілляку. Перед ними тісно зімкнулися дерева.

— Не подобається їм слухати про закінчення, — сказав Мері. — Я волів би зараз не співати. Стривай-но, ось вийдемо на узлісся, тоді обернемось і заспіваємо їм прощальним хором!

Говорив він бадьоро і, навіть якщо почував тривогу, цього не виказував. Ніхто йому не відповів. Усі були пригнічені. Важкий тягар тиснув на серце Фродо, і з кожним кроком він шкодував, що наважився кинути виклик лісові. Він уже ладен був зупинитись і запропонувати повернутися назад (якщо це було можливо), аж тут усе змінилося. Стежка перестала йти вгору, а попрямувала полого. Темні дерева розступились, і стало видно, що попереду дорога рівна. Удалині, мов лиса маківка серед щетини лісу, бовваніла зелена верхівка пагорба. До нього і вела стежка.

Гобіти знову пришвидшили ходу, тішачись думкою, що хоч на хвилину виберуться з-під склепіння Пралісу. Стежка пірнула вниз, а потім знову стала підніматися, нарешті вивела їх до підніжжя крутого схилу. Тут у траві стежка губилася. Ліс обступив пагорб, як густа щетина,