Читати книгу - "Синхрон"

вона така, а дівчина зніяковіло сказала: я саме була, саме приїхала до дядька, Гусса, так, дякую, у тітки й дядька все гаразд, я лише мушу… Елізабет раптом згадала, хто така ця небога старих Гуссів, та звісно ж, Елізабет Міхайловіч, з якою вона двічі чи тричі бачилась у Відні, тож вона також приїхала сюди, у відпустку, Елізабет лише сподівалася, що ця несподівана зустрічі не спричинить проблем, бо їй не хотілося зустріти когось і розмовляти про віденських знайомих. Обидві запевнили одна одну, яка, мовляв, несподіванка і що погода цього літа, на жаль, не тішить. Елізабет зауважила, що за автомобілем стоїть молодий чоловік, попорпався в багажнику, замкнув його і чекає збоку, Міхайловіч навіть не збиралася представляти їй хлопця, одягненого як лісівник, дещо примітивного на вигляд, тож щиро мовила: матимете бажання, зателефонуйте мені якось, і переказуйте вітання тітці й дядькові, вони мене вже, може, й не пам’ятають, але мого батька, так, дякую, в нього все гаразд. Оскільки Міхайловіч дедалі більше ніяковіла, вона хутко попрощалась: вибачте, мушу ще дещо купити, гарної відпустки! Й пішла роздратована далі, сподіваючись, що та не зателефонує, а перед входом до кнайпи обережно озирнулась: ті двоє сідали до авта, яке вже можна було здавати на брухт, так воно виглядало, а коли вийшла з пивом, вони саме проїжджали повз неї, і Елізабет, усміхнувшись, хотіла було помахати їм рукою, але не помахала, бо інша Елізабет дивилася зосереджено поперед себе і вдавала, ніби її взагалі не бачить. За вечерею вона запитала в батька, що Гусси роблять, на що пан Матрай незворушно сказав, що не має уявлення, пристойні люди загалом, і Елізабет коротко розповіла, що вона зустріла ту віденську небогу, досить приємна особа, трохи неяскрава, вона познайомилася з нею у Відні у друзів, якщо добре пригадує, і чому вона тут їздить із сільським парубком, їй не зрозуміло, бо у Відні вона видавалася цілком інакшою, інтелектуалкою радше, але більше нічого не могла пригадати, і, звичайно, тут для лісу вдягаються, як і вона сама, не так, як у місті, але Елізабет Міхайловіч мала якийсь такий нужденний і сумний вигляд, звичайно, звісно, вона ж із зубожілої сім’ї, яка ще, здається, зберегла деякі зв’язки, а тоді, оскільки пана Матрая це мало цікавило, Елізабет підсумувала: неважливо, тільки б вона не зателефонувала, в кожному разі скажеш, що мене немає вдома. Перед тим, як заснути, вона ще подумала, що трохи забагато зустріти тепер іще одну Елізабет, їй і так було досить, коли в registry office назвали повне ім’я Ліз, Елізабет Енн Кетрін, а до того ще й прізвище, яке Елізабет тієї ж миті сміливо могла забути, бо вона його й до того не знала, а тепер воно більше не відіграє жодної ролі, для нової пані Матрай. Вона зірвалася з напівсну, провалилась на багато років назад, і лежала з розплющеними очима, і знову все чула, була вдома і все ж у Парижі.

Глянь, твій Віллі! Елізабет розлючено сказала: Він не мій Віллі, припини нарешті. Тротта спокійно провадив далі: Оцей ось Віллі, наприклад, коли він розмовляє англійською, тоді я вважаю його людиною, звучить природно, коли він каже okay, але нехай не розмовляють німецькою, лише це беру я їм за зле. Вони втратили відчуття, як треба розмовляти. І навіть така ні в чому не винна молодь, як він, не виняток. Тільки не думай, що в мені стільки ненависті, це щось складніше. Хоча я й не зміг би доторкнутись до німкені, зі страху, що вона розтулить рота.

Бо ти ускладнюєш! (Він знав, що вона каже так лише тому, що ні собі, ні іншим принципово не дозволяла нікого дискримінувати.)

Я не ускладнюю, взагалі не ускладнюю, але я бачив у житті багато всього складного. Думаєш, що я їх не люблю, але ж я нікого не люблю, думаєш, я люблю французів? Навіть на гадці не маю, я хочу лише сказати, що було неправильно німцям спершу все продемонструвати і в той чи інший спосіб їх покарати, а тоді через той поділ одразу впхнути їм до рук дробовика і зробити з них бравих союзників на два боки.

А що б ти зробив, запитала Елізабет агресивно, ти, безумовно, вигадав би щось блискучіше. Звичайно, сказав Тротта зухвало, у Ялті, чи де то було, я б їм просто заборонив розмовляти німецькою, більше нічого, і ніяких проблем. Постановив би, щоб вони вивчили англійську або російську, щоб можна було з ними порозумітись.

Елізабет сказала: Та ти просто блазень, фантазер. Але Тротта провадив незворушно далі: А які б наслідки мала ця невеличка фантастична ідея. Твій Віллі, вибач, цей Віллі, він симпатичний, принаймні не прикро слухати, коли він каже: have а nice time darling, звучить навіть нормально. Але коли він каже: не вішай носа, дівко, і прорвешся. Все на око. Плюс-мінус восьма — коли чую все оте нестерпне базікання, мимоволі думаю, що звуки вони видобувають десь аж із нутрощів, вони не мають мови, а тому й фальшують усе. Йди-но сюди! Чому вони і завжди мусять вживати оте «но»? Дивно, але ти знаєш це все, звичайно, краще і думаєш, що це жаргон, який вони вивчили за свої тисячу років, я так не думаю, це в них усередині.

Франц Йозеф Ойґен Тротта, у твоїй особі світ направду втратив політичного генія, мовила Елізабет суворо. Може, сказав Тротта. Але хто мене запитує. А ти, власне, зауважила, що той Віллі лише гасає всюди і вдає з себе важного, й ніколи нічого не робить, бо все за нього робиш ти.

І хто це каже, відповіла Елізабет, засміявшись, той, що взагалі нічого не робить.

Так, я нічого не роблю, але це щось інше, я не розігрую комедії як ті німці, що весь час усіх надривають, передовсім себе.

Одного разу я базувався в Гайдельберзі, не так важливо, в кількох містах я там був, мусив ходити в тому французькому однострої, ще й двадцяти не мав, а вже переможець, акурат я, Тротта, тоді як нам на роду написано зазнавати поразок, одне слово, зненацька я став переможцем, і це ще можна було витримати, якщо ставитися з гумором, а от інше — вже ні. Цікаве ж було в тому, що інші французи, і не лише вони, демонізували всіх німців, а насамперед тих видатних головорізів. А вони ж попросту недалекі й легковірні, типові простаки, а тому нічого дивного, що в