Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

Лєтрик трохи похитався, але на ногах утримався. Подивовано роздивився по залі рідного клубу, кілька разів кліпнув і втупився нерозуміючим поглядом у Федірцана.

Мовби й нічого не сталося, Петро стояв перед ним з тим же дурнуватим усміхом на обличчі і ніжно гладив свою кривулю.

— А богонько би вас милував! — раптом крикнув Лєтрик.

І тут як схопив в оберемок Федірцана, підняв над собою і так бебехнув об сцену — сарака тільки ноги витягнув.

— Молодці! — заплескав радісно Карафунька. — Оце вже натура, талантище!

— Круці фікс, талантище, гер гот, — підсумував вдоволено Веклюк.

— Ну, а тепер піднімайтесь! — наказав Карафунька Петрові.

Однак, на превеликий подив, Федірцан і далі нерухомо лежав долілиць. Тут уже не до п’єси: на сцену збіглися доморощені прирічанські актори — Петро не подавав ніяких ознак життя.

— Люди! Люди! Ра-а-атуйте! — волала під стелею Меланя.

— Не “люди”! А “діти мої! Квіти мої!” — підказав знизу поет. — І загалом, товаришко Меланіє, ще не наступив ваш час кричати, — застережливо підняв руку поет Карафунька. — А втім, можете кілька разів прорепетирувати, якщо так закохані у роль.

Але кричала артистка не з великої любові до своєї ролі, а від того, що відчула, як перекладина починає під нею загрозливо осідати.

— Ра-а-а-туйте! — заверещала востаннє Меланя, і дощата перекладина з страшним грюком гепнулася об землю.

На щастя, прив’язана за руки Меланя повисла на гаку й закрутилась на ремінцях, немов боксерська груша. Прирічанські артисти метушилися, безпорадно галасували й не відали, що чинити: під стелею висіла Меланя, а на сцені лежав бездиханний Федірцан.

— Зніміть скоріше жінку, йому вже й так нічим не поможеш! — крикнула котрась із прирічанських артисток.

Але тут Федірцан розліпив праве око, глянув задумливо на стелю, де й далі продовжувала вертітись Меланя, й лагідно попросив:

— Не знімайте, хай з годинку ще повисить, акхи…

Безперечно, травмовані артисти, підібрані на ролі головних героїв, брати участь у п’єсі уже не. могли. Необхідно було шукати заміни. Але де і кого? І тут знову врятувала проникливість Лєтрика. На роль Мелані він запропонував бабу Вариводиху, а Соломончика — Ногавичку. Дізнавшись, що справи обертаються негаразд, Вариводиха несподівано возлюбила свою дочку й дременула гостювати до неї в місто, а Ногавичка раптово зліг із тяжким приступом серця, яке його досі ніколи в житті не турбувало.

Хотів не хотів, а мусив Веклюк збирати на головні ролі свою далеку й близьку рідню. Образ гори Мелані випав Гафі. На першій же репетиції Андрій спеціально приладнав перекладину так, аби трималася на чесному слові. З міркувань “техніки безпеки” навіть не підстрахував дружину шкіряними ремінцями. І хоч вага Гафи сягала за сто кілограмів, перекладина успішно витримала іспит на міцність, а Веключка — на роль гори Мелані.

Від Києва до Гаєва,

або ж

"Постелю по стелі пастеллю"

І ось з країв далеких, із гір високих прийшов у Прирічне довгожданний день торжества.

Знищивши із самого ранку “мерзавчик”, біля клубу жваво торгував із-під поли “Століттями мого серця” Веклюк. Зо дві сотні збірок поет скупив у книжкових магазинах міста, бо найсвіжіша поезія останніх десятиріч вкривалася на полицях книгарень масними шарами пилу. Міські інтелігенти ніяк не могли дотямити ніжні фібри тонкої поетичної душі, глобальне мислення, складну структуру образної системи. Їм, бачте, чогось простого, приземленого давай. А тут, як писав (звичайно, брехав) Веклюк у своєму листі, прирічанці уже зачитали — з’їли даровану книжку до останньої букви.

— Купуйте, ходовий товар, — таємниче шепотів то одному, то другому прирічанцеві Веклюк. — Страшна вещ. Прочитаєте — здохнуть можна, круці фікс, — і чмокав пучки пальців. — Я сам прочитав — ледь розрив серця не дістав, гер гот.

Заінтриговані прирічанці вмить розхапали “Століття мого серця” — звичайно, правив Андрій за книгу вп’ятидорога, аби “мерзавчики” компенсувати, — і натовпом обступили Карафуньку в сподіванні отримати автограф.

Через натовп до поета ледве домігся Владлен — онук Ногавички. Меткий, тямущий у всіх питаннях, як і дід, онук багато чим нагадував сельчанам покійного Гріма у дитинстві. Найавторитетніше це могла, — звичайно, не без гіркоти на душі, — потвердити славнозвісний педагог Віра Петрівна Перебзяк. Її — ревного хранителя славної пам’яті Прирічного — на цей час колеги з великими почестями провели уже на пенсію, але Віра Петрівна настійливо продовжувала навчання на заочному відділенні історичного факультету. Отже, наші попередні передбачення про те, що Віра Петрівна піде на заслужений відпочинок із дипломом висококваліфікованого фахівця, виявились дещо перебільшеними. Однак, на превелику радість читачів, автор мусить сказати, що був не вельми далеким від істини: Віра Петрівна тепер третій рік вчиться на шостому курсі. Отже, надії, що їх улюбленому історику не так уже й далеко до синього ромбика, не полишають гріти прирічанців.

На тернистій освітянській ниві, як ми уже неводнораз згадували, педагогічна доля Вірі Петрівні часто підносила не вельми приємні сюрпризи. Однак, найбільш пам’ятними виявилися Грім, а перегодя онук прирічанського славножителя Ногавички.

На одному з уроків виховання вчителька повела, як і годиться, мову про славну історію Прирічного, його знаменитих жителів, які не тільки ділами славними, але й серцями вписали не одну героїчну сторінку в багатотомний літопис безсмертного села. В поважному, глибокодумному тоні говорилося і про любов до неньки-землі, про те, що не місце скрашує людину, а людина місце. Говорячи про людину і місце, педагог мислила символічно, по-філософськи, масштабно. Однак думки Віри Петрівни онук Владлен сприйняв занадто вузько і спрощено. Вмить здивований усміх зацвів на його простодушнім обличчі. Це вкрай неприємно відбилося на піднесено-поетичному стані педагога.

— Владлен Ногавичка, чого ти шкіришся? — у наказовому тоні запитала Віра Петрівна.

Весь осяяний ідеєю, Владлен піднявся, став скраєчку парти і неспіхом, роздумуючи, як дід, мовив:

— Ви говорили, Віро Петрівно, про те, що людина має прикрашувати місце. І я думаю, що ніхто у нас в селі не може прикрасити своє місце таким сідалом, як у Вас?

І обличчя внука Владлена знову окрасила догідливо-поблажлива посмішка. Тут і сама Віра Петрівна якось незвично усміхнулась, відтак зблідла і, тримаючись однією рукою за стіл, а другою за мужнє серце, дійшла до стільця і безсило гепнулась.

Надалі ж події з онуком Владленом розгортались у такому ж драматичному ключі, як і з Грімом. Із першої парти, на якій посідали діти і найближча рідня прирічанських знаменитостей, він опинився на останній. Та Владлен не відбувся тільки цим покаранням. Мудрий знавець тонкостей людської