Читати книгу - "На запах м’яса"

Вискочила з офісу за Ігорем, побачила: розпрощався з Максом на розі вулиць, пішки подибав у бік центру. Наздогнала за квартал.

— По каві? — запропонувала відчайдушно.

— Ну… Якщо Микола Миколайович не проти… — Він не вірив. Годі було й питати — не вірив жодному Майчиному слову. Супився гидливо, наче Майка тільки-то вискочила з обіймів Чертога і ще гаряча, збуджена намагається окрутити його, Росова.

Уже сиділи за столиком затишної кав’ярні неподалік Львівської площі. Майка колотила каву, забувши вкинути до чашки цукор, Ігор вивчав меню, наче збирався бенкетувати.

— Росов… Ти мені не віриш? — врешті спитала Майка.

— Мені казала, що познайомилася з Чертогом нещодавно, сьогодні я дізнався, що ви все життя мало не сім’ями дружите… — Відклав меню, дивився на Майку відсторонено, наче його то геть не хвилює. — Остання версія звучала непереконливо.

— І в чому парадокс? Дорослі люди мають свої… історії. Колись моя мама і Микола Миколайович… були близько знайомі, — якомога переконливіше брехала Майка. — Потім життя розкидало… Він не знав про моє існування… Нещодавно зустрілися випадково. Мама розповіла про мене… От ми з ним і познайомилися… нещодавно…

— Ти дочка Чертога?.. — спитав ошелешений Росов.

Майка отетеріла.

— Ні!

— А я думаю… Елізо! А ти на нього трохи схожа. — Ігор забув про гидливість, збудився.

— Яка дочка?! З чого ти взяв? — Майка розгубилася: ну, не ідіотка?! Що наплела?..

Росов не чув.

— Згоден, чого про це розпатякувати? Є дружина, законні діти… Ще почнуть… Присягаюся: я — могила. А шеф — молоток! Поважаю! Не ділить дітей на законних і байстрюків. Допомагає…

— Припини! Ти помиляєшся, і я не бажаю цього обговорювати!

— Ну, все! Все, Елізо! Тепер усе збігається. Усе стає на свої місця. Я тобі вірю — звичайно, ти не спиш із Чертогом і в тебе немає жодної можливості розповідати про стосунки… з татусем. — Простягнув через стіл руки, затис Майчину долоню. Дивився на дівчину збуджено: от прямо б тут і зараз…

Майя зрозуміла. Знітилася, бо якогось біса не відчувала такого ж нестримного бажання. Вивільнила долоню.

— Я… зараз… — Підхопилася, попхалася до туалетної кімнати через увесь зал і, коли до дверей з табличкою «WC» лишалося кілька кроків, кинула погляд на столики в кутку кав’ярні, помітила знайому вишиванку. Руся? Сто років не бачилися. Значить, у Києві?.. А в гуртожитку щось не видно було…

Загальмувала біля дверей, непомітно озирнулася: Руслана сиділа за столиком у компанії декількох хлопців — вирізнялися посеред інших відвідувачів дивним одягом, до якого самі, певно, були байдужі, перечитували щось із відкритого ноутбука, жваво щось обговорювали в хмарі тютюнового диму, що його не могли розігнати кондиціонери закладу, але не це збентежило Майку — поряд із Русланою сидів той самий зухвалий «англієць», що він так познущався з Майки під час переатестації, та не «завалив». А міг би…

Знітилася. Вскочила у вбиральню, а коли вийшла за хвилину, на порожньому столику в кутку кав’ярні лишилася тільки повна недопалків попільничка…

Чи то новина про уявне генеалогічне древо «гібралтарівської» квіткарки справило на іронічного Росова приголомшливе враження, чи то він дійсно не бажав жодним чином форсувати події, та за півгодини невимушеної розмови, під час якої Росов тільки те й робив, що намагався уникати запитань на кшталт: «Як воно — дізнатися, хто твій справжній батько?!» — вони залишили привітну кав’ярню. Ігор обійняв Майку посеред вулиці, прошепотів на вушко:

— Я дуже ціную… що ти все пояснила мені. Значить, я теж тобі небайдужий?

Майка знітилася, знизала плечима. Хотілося, щоби Ігор узяв її за руку, повів через двори до схилів, з яких пів-Києва як на долоні.

— Я проведу тебе, — почула.

— Ні… Мені ще… Ні! — засмутилася, бо якщо вона йому не байдужа, мав би читати її думки. — Завтра зустрінемося. Просто… хотіла, щоби ти вірив мені…

— До завтра, Елізо…

Чому він так уперто називав її Елізою?!

Майка повернулася до гуртожитку о дев’ятій вечора. Поткнулася до Русланиної кімнати — зачинено. Повернулася за годину — ані гу-гу.

— І де ти є, Русько?.. — затялася.

Засіла у своїй кімнатці, гортала підручник з іспанської, та цікавість не давала зосередитися. Чомусь терміново треба було побачити Руслану. Ще сьогодні…

За годину знову сунула на четвертий поверх. Руслана саме відчиняла двері. Усміхнулася Майці, ніби ніколи між ними не наслідила чорна кішка.

— Привіт…

— Русю… Порадитися треба, — пробурмотіла Майка.

— Проходь…

Руслана начебто і не змінилася — усе та сама улюблена вишиванка, джинси, доглянуті нігті і червона нитка із сімома вузлами на зап’ястку. А начебто і не така. Легша… Рухи граціозні, спинка вигнулася…

— Сідай! Каву питимемо. Друг з Еквадору привіз…

— Як справи? — спитала Майка для годиться.

— Магістратура. Наукова праця просувається. З Норвегії повернулася. Вивчала досвід у сфері інноваційної діяльності.

— А студентське братство?

— Ні, я не з ними.

— Чому?

— Помилкове рішення. Нащо витрачати сили на те, що обмежене строком перебування у виші?.. Зв’язки я там напрацювала, а більшого з них не вицідиш. Нема м’яса. Мене цікавлять більш інтелектуальні зібрання. Прихильники Четвертого інтернаціоналу, наприклад…

— Не чула про таких.

— Не важливо. Ти як?

— У «Гібралтарі» працюю.

— Серйозно?! — Руслана на мить завмерла з чайником у руці. — Як ти туди потрапила?! Я двічі намагалася…

— Як усі. Конкурс, три місяці на випробувальному терміні, — згадала Майка розповідь Росова. — Нещодавно переатестацію пройшла. Тепер у штаті…

— Але ж вони студентів не беруть… Слухай… Молодець!

— Русю… Порадь, що робити… Скоро заняття починаються. Не хочеться, щоби з вишу випхали. І роботу втратити… А мені ще іспанську треба вчити. Хоч розірвися!

Руслана зиркнула на Майку напружено.

— Зачекай… Про «Гібралтар»… А ким працюєш?

— Менеджером відділу сертифікації.

— А іспанську вчиш… До Іспанії можуть відіслати? — Руслана дивилася в корінь.

— Ну, так… І це може статися. А як не довчуся, усе гавкнеться…

— А до Іспанії… — Руся за своє. — Конкурс влаштовуватимуть?

— Не знаю. Ніхто поки не знає. Тільки я,