Читати книгу - "Україна — не Росія"

Та все ж не можу не повторити: як би не були ми впевнені у своїй реконструкції подій, у своїх висновках, нам не дано глянути на цей експеримент очима його сучасників, учасників, жертв.

У світлі таких ось роздумів про 70-річний комуністичний експеримент та його витоки читач краще зрозуміє моє ставлення до сьогоднішніх комуністів України.

Колись, ще зовсім молодою людиною, я вступив до КПРС, ніяк себе не силкуючи, цілком розділяючи виголошені цією партією ідеали соціальної справедливості і не маючи сумніву в її авангардній ролі щодо очолюваного нею радянського народу. У роки перебудови, уже куди менш наївним, я приєднався до «демократичного крила» КПРС з надією, що давши добро на викриття помилок минулого, вона зможе вивести країну з глухого кута, у якому всі ми опинилися. Я тоді розмірковував як інженер: так, зроблено безліч помилок, але велетенська конструкція керуючої партії править за опору всьому, що є у СРСР. Хоча це й ненормально, але за десятиліття єдина партія у країні перестала бути об’єднанням прихильників комуністичної ідеї, а придбала функції кістяка — без кістяка ж тіло існувати не може.

КПРС сама наламала дров, але тільки сама зможе і налагодити справу, і це буде найбільш раціональний та безпечний шлях, так мислилось мені тоді. Знову ж таки, як інженер, я бачив, що з тисяч проблем, які стояли перед СРСР, найголовніша — це невпинне зниження конкурентоспроможності країни у світі. Потрібні були радикальні кроки, найсерйозніші зміни.

Втім, досить скоро стало помітно, що з 20 партійних керівників всіх рівней 19 не готові ні до яких змін і більш за все сподіваються, що метушня, розпочата Горбачовим, як-небудь сама по собі затихне і можна буде залишити все як було. Було багато розмов про демократизацію партії, але яка вже там демократизація! Якщо вона й спостерігалась, то переважно у низовій ланці, та й то далеко не у всіх організаціях.

Проте жадала перемін активна і небайдужа громадскість, що вже побачила свої шанси, молодь, студенти, письменники, журналісти та й інші творчі люди. Послаблення, потім відміна цензури відкрили шлюзи для обговорення всього, що наболіло. Виникало безліч структур, паралельних партійно-державним, «народні фронти», громадські організації, зачатки політичних партій, розгорталися дискусії, в тому числі з національного питання, ініциатива знизу набула розмаху, якого ми й уявити собі не могли. І, що було вже зовсім нечувано, з’явились підприємці.

У якийсь момент стало зрозуміло, що, втрачаючи авторитет, КПРС перестає бути несучою конструкцією, кістяком суспільства, і цю функцію поступово бере на себе, як тоді говорили, «демократична альтернатива». КПРС стояла перед останнім вибором і готувалася до того, щоб піти зі сцени історії або, нагадавши всім, що саме вона — ініціатор перебудови та гласності, рішуче солідаризуватися з процесами, що йдуть у суспільстві, а то й очолити їх. Теоретично у неї був шанс завоювати собі новий авторитет, повернути прихильників, які ще не пішли дуже далеко, знайти друге дихання.

Ми всі (або майже всі) були радянськими людьми, що з молоком матері увібрали радянське. У нас було велике бажання — не тільки на свідомому, але й на підсвідомому рівні — повірити у «соціалізм з людським обличчям». Якщо б до серпня 1991 року КПРС змінила назву, покаялась, знайшовши потрібні слова (а майстрів таких слів на Старій площі було надміру), оголосила про повний і остаточний розрив з минулим, я ще не знаю, як би могла повернути історія. Між іншим, історичні аналогії такого розвитку подій були. По суті, саме так повела себе компартія Чехословаччини під час «празької весни». Завдяки цьому вона не тільки вписалась у процеси реформації, але й очолила їх.

Втім, замість цього КПРС раптом спробувала знову зігнути велику країну, що вже відчула смак свободи, — грубо, незграбно, із допомогою танків, безглуздих погроз та обіцянок по п’ятнадцять соток на кожного. Ця партія показала, що не тільки не йме віри народу, що здобув голос, але бажає, щоб він знову почав ходити по струнці, а головне — замовк. І яка сліпота! Вони там вирішили, що досить оголосити надзвичайний стан, щоб усі негайно сказали «слухаюсь!», взяли під козирок та з полегшенням побігли за своїми сотками. Вони до зворушливості нічого не розуміли: можна було подумати, що останні чотири роки перед тим вони провели у летаргічному сні, а потім раптом прокинулись. Тому у мене до них навіть не було ворожості, швидше жаль.

Дуже схоже моє ставлення до сьогоднішніх українських комуністів. «Я людина перважно центристських переконань, а центризм сьогодні — це і є шлях вирішення тих проблем, про які говорять ліві (хто із щирим бажанням змінити стан справ на краще, а хто — через популістські спонукання). Я б сказав, що сучасний центризм з необхідністю звертається обличчям ліворуч. Разом з тим, мої погляди ніколи не стануть на заваді моїй боротьбі за права та свободи особистості, не заважатимуть захищати незалежність своєї країни. Саме у цьому — моя основна відмінність з «професійними лівими», з тими, хто приватизував лівий бік політичного спектру», — писав я два чи вже три роки тому і повторюю це сьогодні. (У мене настільки ж серйозні розхождення і з тими, хто намагається монополізувати український патріотизм.)

Я вважаю, що ми вірно вчинили, коли на відміну від східноєвропейців і прибалтів дали комуністам зареєструвати в Україні свою партію під колишнім іменем. Хочуть бути комуністами? То нехай будуть! Зате нас ніхто не зможе звинуватити у тому, що ми залишили без вибору значну частину нашого населення. І я пишаюсь Україною. Звичайно, ризик був. Він полягав у тому, що більшість виборців, хто з туги по молодих роках, хто через незадоволеність важким життям, віддадуть свої голоси тим, хто спробує, використовуючи народний мандат, повернути країну у минуле. Але на всіх вільних виборах доби незалежності, навіть за умов найтяжчої інфляції, дорожнечі, затримок пенсій та зарплат, наш народ виявляв дійсно дивовижну зрілість та мудрість. Відчувши шок розриву з минулим, яке завжди здається нам кращим, ніж воно було насправді («що пройде, то буде миле»), наш народ відмовився від повернення у це минуле. Підсумки виборів в Україні привели мене до твердого переконання: до того часу, поки комуністична партія України не відкине популізм та демагогію і не перетвориться у відповідальну та конструктивну силу, число тих, хто віддає свій голос за комуністів, буде тільки зменшуватись.

Дуже схожу картину ми бачимо і в Росії. Я пам’ятаю, як статечні кремлезнавці говорили й писали на початку 90-х: де-де, а