Читати книгу - "Україна — не Росія"

у Росії, на батьківщині більшовизму вільні вибори обов’язково прийдуть до його реставрації, це безперечно, немає сенсу навіть вести дискусію на цю тему. Насправді ж ми бачимо, що комуністи отримують в Росії на виборах проценти голосів, на диво близькі до наших. З такими процентами про реставрацію краще забути — і там, і тут. Це зайвий раз є підтвердженням близкості духовного досвіду України та Росії у XX столітті. І близкості висновків, які зробили з нього наші народи.

Однак між комуністами Симоненка та комуністами Зюганова є не тільки схожість, а й істотні відміни. Не дарма я весь час нагадую, що Україна — не Росія.

КПРФ товариша Зюганова уже давно вирішила наживати свій політичний капітал на російському патріотизмі, якщо вже не виходить на чомусь іншому. Більш того, поки всі великі політичні сили Росії були заглиблені у інші справи, КПРФ спробувала приватизувати російський патріотизм, але не зовсім вдало — це знамено негайно стали хапати ЛДПР Жириновського та «Конгресе русских общин». Потроху схаменулися і всі інші сили. Сьогодні всі хоч трохи помітні партії у Росії якщо не «патріотичні», то «державницькі», що, як на мене, одне й те ж саме, я не бачу в цьому нічого поганого. Принаймні, у Росії тепер менше дивуються нашому українському патріотизму.

Не можна сказати, що, оголосивши своїм курсом патріотизм, російські комуністи зробили таке вже велике насильство над собою. Сталінська ідеологічна схема, яку успадкували зюгановці, являє собою досить дивну суміш. Безперечно, в ній завжди зберігався, і навіть на словах підкреслювався так званий пролетарський інтернаціоналізм. Звідси — політика спустошувальної «допомоги братнім країнам та партіям», завдяки якій СРСР — а значить, і Росія, і Україна — були всесвітніми безкоштовними донорами. Аж до свого розвалу та загибелі КПРС продовжувала фінансувати якісь темні закордонні дільця, а радянські війська у Афганістані у нас іменувалися воїнами-інтернаціоналістами. Але ще удовоєнні роки стався плавний розворот до патріотизму (який протиставлявся «націоналізму») і до вітчизняних цінностей, які на перевірку виявлялись перш за все російськими цінностями. Цінності інших народів служили етнографічною приправою. Вираз «великорусский [він же великодержавний] шовинизм», що був дуже вживаний у двадцяті і навіть тридцяті роки, швидко виведений із вжитку.

Малось на увазі, що у патріотів може бути тільки одна Вітчизна — соціалістична вітчизна СРСР, а національні відтінки — то діло десяте. У тому трохи відредагованому вигляді, у якому її успадкувала КПРФ, ця схема, принаймні, не є антидержавною. До того ж вона, як мені здається, відповідає сучасним настроям більшості російського суспільства (чи, може, з Києва погано видно?). Все це робить опозицію Зюганова, при всіх можливих застереженнях, системною.

Попутниками КПРФ легко та природно стають російські націоналісти. Для них пам’ять про комуністичне минуле — це пам’ять про велич (звичайно, у їхньому розумінні) Росії в образі СРСР, а тому комуністи їм ідейно близькі. Цілком невимушено виникають націонал-комуністичні союзи, причому не тактичні та тимчасові, а такі, коли незрозуміло, де закінчуються перші та починаються другі. Не дарма політичні супротивники, не бажаючи розбиратися у тонкощах, називають російських комуністів та російських націоналістів спільним ім’ям: червоно-коричневі. В Україні все не так. Хоча українські національні партії здатні на тимчасові об’єднання з українськими комуністами та навіть на тактичні коаліції заради досягнення якоїсь конкретної мети, у нас неможливий справжній союз між ними. Для правих українських політиків пам’ять про комуністичне минуле — найстрашніший із спогадів.

Українські комуністи, не стомлюючись закликати до відновлення СРСР, демонструють, що вони нічим не відрізняються від своїх російських братів, інакше кажучи, ставлять себе у позицію українського філіалу КПРФ, і тільки це робить їх опозицією позасистемною. У вільний від тактичних коаліцій з «націоналістами» час вони змагаються з ними, часто-густо переходячи межі розумного, вони аж ніяк не проти повернення до мовної ситуації радянських часів, коли українська культура жила наче в обложеній фортеці. У листі, зверненому до президента України вони здатні написати: «за десять років так званої незалежності»... Коротше кажучи, великими українськими патріотами їх не назвеш — втім, їх так ніхто і не називає.

Якщо порівнювати з КПРФ, то у платформі українських комуністів навіть більше внутрішньої логіки та послідовності — просто через те, що у ній більше успадкованого від КПРС, але тут немає чим пишатися. Це та послідовність, яка веде у глухий кут. У платформі КПУ не видно реалізму. Вірність — то річ загалом чудова, навіть зворушлива, але відданість міфам, що давно вже стали банкрутами, позбавляє КПУ історичної перспективи.

У цій партії багато достойних людей — але не прагнуть же вони бути подібними до того «друга людини», який п’ятнадцять років провів на могилі свого господаря, сподіваючись, що той воскресне? Комунізм не воскресне.

Залишаючись на сьогоднішніх позиціях, КПУ може розраховувати майже виключно на протестний електорат, та ще, мабуть, на тих, хто виступає за державну двомовність. Це переважно пенсіонерський електорат, і він буде скорочуватись, на жаль, внаслідок природних причин.

Не всі серед нинішніх комуністичних лідерів належать до тієї когорти апаратчиків, яких я знав так добре — не зв’язаних із виробництвом та й взагалі ні з якою реальною справою, що могли хіба що «керувати» («руководить» — руками водити) і впевнених, що саме в цьому їх покликання. Але у їхній партії чимало подібного баласту. Так і не реалізувавши себе ні в чому за роки незалежності, ці люди бачать у КПУ свою останню надію. Які кар’єри були обірвані на зльоті! Людину уже майже перевели з райкому до обкому, а тут раптом незалежність, хай їй грець, та заборонення компартії — добре ще тільки на півтора роки. У радянські часи я зустрічав людей цього типу і завжди намагався зрозуміти, в чому ж криється те невловимо спільне, що відрізняє їх усіх, або майже всіх. Тоді у мене ще не було сьогоднішнього бачення речей, але сьогодні мені все до болю зрозуміло. Три покоління негативного соціального відбору майже завершили створення особливої породи людей, чиї головні риси — схильність до захребетництва, виражена відсутність здібностей до творення, боротьби та конкуренції, простіше кажучи — породи слабаків, а не переможців. Це підсвідомо прочитується аудиторією виборців. Буває, певна річ, що люди, не побачивши вибору, голосують і за таких — але завжди пересилюючи себе. Сподіваюсь, не таких соратників має на увазі П. М. Симоненко, називаючи КПУ «партією справжніх пролетарських революціонерів», здатною очолити «рух звільнення від олігархів, імперіалістів та мафії»?

Мені іноді хочеться спитати Петра Миколайовича, чи не боявся він сам своєї перемоги на президентських виборах. Як на практиці він