Читати книгу - "Мальви"

Зів'яв старий. Опустив руки і пішов до берега, спотикаючись об каміння. Сів, звісив ноги у воду. Мовчки присів біля нього збентежений Іслам. Знав, що гнів аталика недаремний. Видно, все викрито.

— Коли мало сили, — мовив несподівано спокійно Сефер Газі, — треба розв'язувати міх із хитрощами, Ісламе. Я колись тобі показував кам'яну подобу в Ашлама-дере, яку природа створила наче вмисне тобі для науки. Але ти не послухався... Я ще раз терпеливо роз'яснюю тобі, Ісламе: вождь повинен поєднати в собі геройство чесне з геройством хитрощів. А якщо ні, то ти тільки воїн — тоді іди на герць і не берися за кермо.

— Що трапилося, Сефер-баба? — спитав Іслам-Гі-рей, коли аталик закінчив своє довге повчання.

— Ти мусив би вже здогадатися, що... Коли твій ворог навіть мурашка, то вважай її слоном. А Мухаммед таки хан, в його руках влада. Я довго тинявся попід воротами сарая, багато терпіння і грошей коштувало мені, коли я добився зустрічі зі всесильним кретином Замбулом, якого колись купили на кафському ринку за тридцять піастрів. І таки зустрівся з ним, і він влаштував мені аудієнцію у великого візира. А тоді, коли вже мала вирішитися твоя доля, чауш Мухаммед-Гірея прискакав із доносом, що ти розсилаєш бунтарські листи по Криму. Зляканий заєць іноді стає левом. Ти розкрив карти перед боягузливим Мухаммедом, і він тепер тебе зжере. Ти забув, що пес, який хоче вкусити, зубів не вишкірює... Я пробував заперечити, але візир показав мені листа, писаного твоєю рукою. Сьогодні ти чекав не мене, а торгової паштарди, я знаю. Вона арештована в Золотому Розі, твоїх друзів завтра повісять, а ми з тобою помандруємо на острів Родос.

Немов підтята, впала Ісламова голова на груди.

— Звідти не повертається ніхто...

— Навіть тоді, коли стоїш під ешафотом і холодний шнурок дотикається кадика, — вузькі очі Сефера Газі були бадьорі, і не тьмяніла в них безнадія, — навіть тоді не кажи, що все пропало...

Наступного дня Іслам-Гірей і його вірний наставник Сефер Газі пливли турецькою каторгою під вартою двадцяти яничарів Егейським морем на південь.

Розділ дванадцятий

Розмови з мудрецями більш потрібні царям,

ніж царські милості — мудрецям.

Сааді

Одної з останніх ночей Рамазану119, перед світанком, коли правовірні споживали сніданок, щоб запастися на денний піст, крайчик повного місяця зайшов чорним півкругом, темна пляма дійшла до середини диска, а потім поволі сповзла.

«Щось трапиться у султанському дворі, когось не стане в Біюк-сараї, — зашептали люди, вийшовши на вулиці Стамбула. — Коли темніє сонце — то султана, а якщо місяць...»

Бачив затемнення місяця і Аззем-паша. Він не був забобонний, але затемнення, яке віщувало смерть великому візирові, надто відповідало обставинам, що склалися при дворі, — всього можна було чекати.

На Ібрагіма, оточеного вартою і мурами, виснаженого вином і гаремними ночами, щораз частіше находила манія страху і підозрілості. Іноді він шалів у божевільній люті, якої боявся навіть Замбул: султан шукав тоді жертви, і не одна голова постельничего чи кубко-держця котилася додолу тут же, у султанських спальнях. Після нервових приступів Ібрагім впадав у меланхолію, тоді кликав до себе великого візира і примушував його слухати свої вірші або маніачні плани завоювання Русі, Італії, Угорщини. Аззем-паша кожного дня чекав безглуздого наказу, якого виконати не зможе. А тоді, звісно, кінець. Hyp Алі давно чекає такої нагоди.

Великий візир відчував тепер більше, ніж будь-коли, пекучу потребу зустрітися з кимось розумним, кому б міг довірити свої думки і сумніви, від кого почув би слова поради і розради. В Біюк-сараї такої людини не було.

Якось таємні агенти принесли у двір чутку, що у Стамбулі знову появився меддах Омар: він розмовляє з людьми, слухає їхні скарги. Що з ним чинити?

Аззем-паша багато чув розповідей про меддаха Омара ще в часи Амурата. Про мудреця, який розгадав під стінами Багдада сон шаленого султана і якимсь чудом залишився живим, ходили по країні легенди. Великий візир наказав розшукати Омара і запросити його до свого палацу на перший день байраму.

Коли мосахир120 настирливим калатанням об дерев'яну дошку сповістив правовірних про кінець посту, до приймальні візира прийшов меддах Омар. Хвилину стояли вони один проти одного — неймовірно схожі, немов близнюки: однакового росту, віку, обидва сивобороді і високочолі, різнив їх хіба тільки одяг. Візир — у білій хутряній киреї, Омар — у простому, випрілому на дощах і сонці бурнусі. Зустрілись наче сини однієї матері, яких доля розлучила ще в дитинстві і повела різними шляхами: одного до влади, другого до народу, одного зробила володарем, другого — мудрецем. А на схилі віку звела їх знову, щоб кожний з них розказав свій досвід, свою правду.

— Ти просив мене, великий візирю, хай бог дасть тобі вічне життя, щоб я прийшов до тебе, — поклонився меддах Омар. — Що ж примусило можновладця, який тримає в руках тисячі військ, мільйони народу і тугру121, вдатися до убогого меддаха, що не має нічого, крім крихти простої людської мудрості, подарованої аллахом?

— Сумніви, — коротко відказав Аззем-паша. Не чекаючи запросин візира, меддах присів на гаптовану сріблом подушку, напроти нього сів і візир. Омар приглянувся до обличчя Аззем-паші: не було на ньому ні пихи гордої, ні жорстокості тирана, ні неприступності повелителя. Омар знав всесильних світу цього, та зустрічав серед них лише грубу запальність, глупу пихатість, темну жорстокість. Велителя, який сумнівається, ще не доводилося бачити.

— Сумніви — потрібна річ, — мовив він. — Бо хто не сумнівається, той не досліджує, хто не досліджує, той не прозріває, хто не прозріває, той залишається в сліпоті. Але я не знаю, як говорити з тобою, щоб мої слова принесли тобі користь. Адже сказав ваш шейхульіслам, що слів, які приносять збуток вірі і владі, не треба знати і не треба говорити; слова, що записані в книзі пророка, треба говорити, а розуміти їх не конче, про вади вельмож: можна знати, та говорити заборонено. Як дозволиш мені бути з тобою?

— Говори правду. Бо ж мусить хоч один із владик знати істину. Кожна мить тепер приносить незрозумілі загадки, яких я розгадати не в силі. Колись було інакше. Давніше епоха тривала десятки років, і людські уми призвичаювалися до неї, тепер