Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

Бувай здоров!

ЛИСТ XLIX

Сенека вітає свого Луцілія!

Хіба що байдужа й лінива людина згадуватиме, мій Луцілію, друга лише тоді, коли думку про нього навіє якась місцевість. І все ж саме те чи інше знайоме місце викликає іноді наче глибоко заховану в душі тугу; не скажу, що повертає вже погаслий спогад, а лише пробуджує приспаний. Так, спричинений втратою біль, хоч і пом'якшений перебігом часу, знову ятриться, досить лиш глянути на раба, що був близьким для померлого, на одяг, на житло. І ось Кампанія, але найбільше Неаполь, а ще краєвиди твоїх Помпеїв(1) - аж не віриться! - наскільки свіжою зробили мою тугу за тобою! Ти - весь перед моїми очима, надто, коли прощаємося. Бачу тихі сльози, що вперто навертаються тобі на очі, помічаю твій біль, що проривається, хоч як його стримуєш, назовні. Здається, я щойно тебе втратив!..

А врешті, коли вдатись у спогади, хіба є щось таке, що б не відбувалося «щойно»? Щойно ж я сидів хлопчиком у філософа Сотіона, щойно почав вести судові справи, щойно втратив до того заняття охоту, врешті - й силу. Незмірна швидкоплинність часу! І ця швидкоплинність найочевиднішою стає тоді, коли озирнутися: за-дивлених у теперішнє вона вводить в оману - настільки неквапливим є перехід(2) тієї стрімкої втечі часу.- «Що за диво?» - запитаєш.- Так ось: скільки б часу не проминуло - весь він в одному й тому ж місці. Охопиш зором усього його водночас, бо й лежить він увесь разом. Усе падає в одну й ту ж саму глибину. Зрештою, чи можуть бути тривалими частки того, що у своїй цілості таке коротке? Наше життя - лише цятка, навіть менше, ніж цятка. Але природа зробила так, що й ця наймізерніша малість видається чимось протяжним: одна її крихта - немовлячий вік, друга - дитячий, третя - зрілість, потім - мовби схил од зрілості до старості, врешті - сама старість. Скільки кроків у такій неспостережно малій вузині!.. Щойно ж я відпроваджував тебе. Але те «щойно» - чималий відтинок нашого життя, що й саме колись - подумаймо над тим! - спливе все до останку. Колись час не видавався мені таким швидкоплинним, нині ж його перебіг постав переді мною в усій його неймовірній стрімливості. Чи тому, що відчуваю близькість межі, чи тому, що приглядаюся до втраченого, зважую його(3).

Коли так от роздумую, то все більше дратують мене ті, що й з тієї крихти виділеного нам часу, якого й найощадливішій людині, хоч би як берегла його, забракне навіть для необхідних справ, з тієї незмірної малості більшу частину витрачають на непотрібне, зайве. Ціцерон запевняє, що хоч би подарували йому ще одне життя, то він і тоді не мав би часу читати ліриків(4). Я сказав би - й діалектиків(5): ті ще безглуздіші. Бо коли лірики відверті у своїх пустощах, то ці вдають, начебто заклопотані чимсь поважним. Ні, я не кажу, щоб ти цілком не зважав на них,- кинь оком і на те мистецтво, але збоку, так би мовити, з порога привітай їх, аби не втягли тебе в бесіду й ти не подумав, що вони дійсно володіють таємницею якогось надзвичайного блага. То чому б'єшся, сушиш собі голову над питанням, якщо розумніше просто відкинути його, ніж розв'язувати? Лише той, хто перебирається собі з місця на місце без поспіху, безпечно, лише той може визбирувати й пакувати всіляку зайвину. Коли ж ворог наступає на п'яти, коли сурма протрубила воякам до негайного походу, то тут уже не до дрібниць: необхідність вибиває з рук те, що нагромаджено на дозвіллі. У мене не так багато часу, щоб я розтринькував його на вишукування двозначних слів, щоб вигострював на них свою дотепність.

Глянь, скільки люду опливлось, які вежі могутні замкнули

Наглухо брами свої, як там гострять залізо убивче...(6)

З великою мужністю я повинен дослухатися до звідусіль чутного гримотіння війни. Божевільним, та й справедливо, назвали б мене всі, якби я - у той час, коли і старці, й жінки зносять каміння для укріплення стін, коли озброєна молодь за брамами чекає або вимагає наказу, щоб кинутись у бій, коли при самих брамах виблискує ворожа зброя і здригається земля від потужного підкопу,- якби я сидів собі, склавши руки, й ставив, скажімо, такі-от питаннячка: «Те, чого ти не втратив, ти маєш; ти не втратив рогів: отже, ти маєш роги»; чи ще щось за таким же зразком, що є витвором витонченого безглуздя. Отож по праву можеш і мене вважати божевільним, якщо тратитиму зусилля на подібні речі. Хіба ж я не в облозі? Лишень небезпека грозить мені не ззовні, й од ворога мене не захищає стіна: смертельне - поряд, зі мною. Не маю, ще раз кажу, часу для тих марниць: величезна робота на моїх руках. Чим я зайнятий? Смерть переслідує мене, життя - тікає: навчи мене, як тут бути. Зроби так, щоб я не тікав од смерті, а життя щоб не тікало мені з-під рук. Додай сміливості змагатися з труднощами, рівноваги духу - сприймати неминуче. Розсунь вузини мого часу. Повчи мене, що щастя - не у тривалості життя, а в тому, як ним розпорядишся: може трапитися (здебільшого й трапляється так), що той, хто прожив довго, насправді мало прожив. Шепни мені перед сном: «Можеш не прокинутися». А коли прокинуся: «Можеш уже не прилягти до сну». Скажи, коли виходитиму за поріг: «Можеш не повернутися». А коли повернуся: «Можеш уже не ступити за поріг». Ти помиляєшся, вважаючи, що лише для мореплавця між життям і смертю - хистка межа: вона скрізь однаково тендітна. Не всюди смерть така очевидна, але всюди - така ж близька. Розвій мряку - і легше передаси мені те, до чого я приготовлений. Природа зробила нас сприйнятливими до науки й наділила розумом, хоча й недосконалим, але таким, що може вдосконалюватися. Поміркуй разом зі мною про справедливість та благочестя, про поміркованість, про соромливість - ту, що стримує нас від посягання на чуже тіло, як і ту, другу, що