Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

в картатих штанях і лакованих черевиках виїхав на сцену Вар’єте на звичайному двоколісному велосипеді. Під звуки фокстроту він зробив коло, а потім видав переможний гук, від якого велосипед став дибки. Проїхавшись на одному задньому колесі, чоловічок перевернувся догори ногами, прихитрився на ходу відгвинтити переднє колесо й пустити його за куліси, а потім продовжував шлях на одному колесі, крутячи педалі руками.

На високій металевій жердині з сідлом угорі та з одним колесом виїхала повна блондинка в трико і спідничці, усіяній сріблистими зорями, і почала їздити по колу. Зустрічаючись із нею, чоловічок вигукував привітання і ногою знімав з голови котелок.

Нарешті, прикотився малюк років восьми зі старечим обличчям і зашугав між дорослими на крихітному двоколісному велосипедику, до котрого був прироблений величезний автомобільний сигнал-дудка.

Виконавши декілька петель, уся компанія під тривожне дріботіння барабана з оркестру підкотилася до самісінького краю сцени, і глядачі в перших рядах ахнули й відкинулися, бо публіці здалося, що вся трійця зі своїми машинами бебехнеться в оркестр.

Але велосипеди зупинилися якраз у той мент, коли передні колеса вже ось-ось мали зірватись у провалля на голови музикантам. Велосипедисти з гучним криком «Ап!» зіскочили з машин і вклонилися, при тому блондинка посилала публіці повітряні цілунки, а малюк прогудів смішний сигнал на своїй дудці.

Оплески трусонули будинком, блакитна завіса посунула з обох боків і закрила велосипедистів, зелені вогники з написом «Вихід» біля дверей погасли, а в павутинні трапецій під склепінням, як сонце, порозгоралися білі кулі. Настав антракт перед останнім відділенням.

Єдиною людиною, котру аніскілечки не цікавили дива велосипедної техніки родини Джуллі, був Григорій Данилович Римський. Сам-один він сидів у своєму кабінеті, кусаючи тонкі губи, і обличчям йому раз у раз переходила судома. До незвичайного зникнення Лиходєєва долучилося зовсім непередбачене зникнення Варенухи.

Римському було відомо, куди він пішов, але він пішов… і не вернувся! Римський знизував плечима і шепотів сам до себе:

— Але за що?!

І дивна річ: такій тямущій людині, як фіндиректор, найпростіше, певно, було б зателефонувати туди, куди подався Варенуха, і дізнатися, що з ним стряслося, а проте він до десятої години вечора не міг присилувати себе зробити це. О десятій же, вчинивши над собою справжнє насильство, Римський підняв рурку з апарата і тут-таки пересвідчивсь у тому, що телефон його безживний. Кур’єр доповів, що й решта апаратів у будинку попсувалася. Це, безперечно, неприємне, але не надприродне явище чомусь остаточно приголомшило фіндиректора, та водночас і принесло полегшу: відпала необхідність телефонувати.

В той час, як над головою фіндиректора спалахнула й заблимала червона лампочка, яка вістувала початок антракту, ввійшов кур’єр і повідомив, що приїхав чужоземний артист. Фіндиректора чомусь пересмикнуло, і, ставши вже зовсім чорніше чорної хмари, він попрямував за куліси, щоб зустріти гастролера, позаяк зустрічати його більше не було кому.

До великої вбиральні з коридора, де вже диркали сигнальні дзвоники, використовуючи різні приводи, заглядали цікаві. Тут були фокусники в яскравих халатах і чалмах, ковзаняр у білій в’язаній куртці, блідий від пудри оповідач і гримувальник.

Сенсаційний прибулець вразив усіх своїм небаченим за довжиною фраком чудного фасону, а ще тим, що з’явивсь у чорній напівмасці. Але найдивовижнішими були двоє супутників чорного мага: довготелесий картатий у надтріснутому пенсне і чорний гладкий кіт, котрий, увійшовши до вбиральні на задніх лапах, цілком невимушено сів на диван, мружачись на неприкриті гримувальні лампіони.

Римський спробував виобразити на обличчі усмішку, від чого воно зробилося кислим і злим, і привітався уклоном з безмовним магом, що сидів поруч з котом на дивані. Рукостискання не було. Зате розв’язний картатий сам відрекомендувався фіндиректорові, назвавши себе «їхній помічник». Ця обставина здивувала директора, і знову-таки неприємно: в контракті ані словом не згадувався жоден помічник.

Вельми вимушено і сухо Григорій Данилович запитав у цього картатого, що об’явився так нагло, про те, де апаратура артиста.

— Діамант ви наш небесний, найкоштовніший добродію директоре, — деренчливим голосом відповів помічник мага, — наше приладдя завше при нас. Ось воно! Ейн, цвей, дрей! — І, покрутивши перед очима у Римського вузлуватими пальцями, раптом витягнув з-за вуха кота власний Римського золотий годинник з ланцюжком, який досі був у фіндиректора в кишені жилетки під защібнутим піджаком на пропущеному через петлю ланцюжку.

Римський мимоволі вхопився за живіт, присутні охнули, а гримувальник, котрий заглядав у двері, схвально крекнув.

— Ваш годинничок? Візьміть, будь ласка, — розв’язно посміхаючись, сказав картатий і на брудній долоні простягнув приголомшеному Римському його власність.

— З таким у трамвай не сідай, — тихо й весело шепнув оповідач гримувальникові.

Але кіт утнув штуку значно ліпшу за номер з чужим годинником. Несподівано підвівшись з дивана, він на задніх лапах підійшов до піддзеркального столика, передньою лапою зняв кришечку з карафки, налив у склянку води, випив, поклав на місце кришечку і гримувальною губкою витер вуса.

Тут ніхто навіть і не охнув, тільки роти пороззявляли, а гримувальник захоплено шепнув:

— Оце клас!..

Тієї миті утретє тривожно задзеленчали дзвоники, і всі, збуджені та в передчутті цікавого номера, посунули з убиральні геть.

Через хвилину в глядацькій залі погасли кулі, спалахнула й дала червонястий відсвіт на низ завіси рампа, і в освітленому розрізі завіси постав перед публікою повний, веселий, як дитя, чоловік з голеним обличчям, у пом’ятому фраці і несвіжій білизні. Це був добре знаний усій Москві конферансьє Жорж Бенгальський.

— Отож, громадяни, — заговорив Бенгальський, усміхаючись, як немовля, — зараз перед вами виступатиме… — Тут Бенгальський перервав сам себе і заговорив з іншими інтонаціями: — Я бачу, що публіки на третє відділення ще прибуло. У нас сьогодні половина міста! Якось цими днями зустрічаю я приятеля і кажу йому: «Чом ти не заходиш до нас? Учора в нас була половина міста». А він мені відповідає: «А я живу в іншій половині!» — Бенгальський зробив паузу, сподіваючись, що вибухне сміх, але позаяк ніхто не засміявся, то він продовжував: — …Отож, виступатиме славетний чужоземний артист мосьє Воланд із сеансом чорної магії! Ну, ми-бо з вами розуміємо, — Бенгальський усміхнувся мудрою усмішкою, — що її зовсім не існує на світі й що вона не що інше, як забобон, а просто маестро Воланд високою мірою володіє технікою фокуса, що і вийде наяв у найцікавішій частині, тобто викритті цієї техніки, а позаяк ми всі й за техніку і за її викриття, то попросимо добродія Воланда!

Проказавши всю цю базгранину, Бенгальський зчепив обидві руки долонею до долоні й вітально замахав ними в проріз завіси, від чого та з тихим шарудінням розійшлася по боках.