Читати книгу - "Похорон богів"

— Я сам щойно прийшов, — сказав Местиша спокійніше, але в Ярополка лишилося відчуття, що Варяжко дуже хоче, щоб він повірив йому.

В Ольговому дворі було вже повно гриднів. Дружинники сходилися сюди з усіх вулиць і кінців, і незабаром від коней та людей стало ніде повернутись. На теремі горів смолоскип, Ярополк несвідомо поплентався до лізниці, що вела на повершя княжих світлиць, і сів коло різьбленої опори. Підійшов Блуд:

— Не журися, твій брат здорово-живий.

Київський князь швидко глянув на воєводу молодшої дружини:

— Живий? Ти його бачив?

— Побачиш у таку ніч! Але я розпитував. Ніхто з наших його й пальцем не торкнув... Хіба Местиша? — несподівано завагався Блуд.

Ярополк більше нічого не слухав. Він щойно бачив Местишу й повірив йому — повірив, та й годі. У світлицях горіло світло й чулися голоси. Ярополк зійшов лізницею вниз і почав блукати в темряві серед гриднів. З окремих слів та розрізнених перемовок він урешті збагнув те, що від нього старанно приховували: була рать, билися на мечах...

...І В ДЕСЯТЕ

День почався з дощу, холодної, майже осінньої мряки. Волохата хмара над Іскоростенем була схожа на старий ведмежий кожух, а жупанськнй двір нагадував толочне глинище, розмісене тисячами ніг і копит.

Ярополк за всю ніч так і не ввійшов до хорому, хоча Блуд і Лідулфост зо три рази розшукували його і намагалися затягти в дім. Ярополк урешті забився під лізницю й висидів там до ранку.

А коли розвиднилося й пішов дощ, він важко піднявся нагору до світлиць і відкрив перші-ліпші двері. Ярополк угадав: на лаві красного кута сиділи Блуд і Местиша, а Свейнальдр грів над вогнищем руки й застуджено сопів.

— То хто ж учора затіяв? — глянув на всіх по черзі Ярополк.

Блуд Асмуссон сприйняв закид на себе і аж нахопився:

— В нього спитай — ми з ним були вкупі, аж поки скінчилася гроза. — Він закликав у свідки Местишу: — Скажи, Варяжко, де я був?

Местиша мав би образитися за прізвисько, його в очі ніхто так не називав, але зараз було не до цього, й він похмуро кивнув:

— Були до кінця грози скупі.

— А хто ж почав?

— Та вже так сталося, княже, — озвався з-від вогнища Свейнальдр. Він говорив по-свейському й, певно, зумисне уникав називати Ярополка великим князем, як називав усі останні місяці й дні. — Воно як піде коли навиворіт, то вже не спиниш його й сам не втечеш. Хто ж думав... — мовби сам до себе пробурмотів Свейнальдр. — Ти ж знаєш моє слово. Я хотів лише, щоб...

Він урвав себе на півслові, бо раптом відчув, що далі не слід нічого говорити. Ярополк був уже не тим сопливим отрочам, як після смерті Святослава. Свейнальдр тільки розвів руками й знову простяг їх до вогню. А потім скоса втупився в Ярополка, і в його лагідно прискаленому оці ожив червоноголовий жучок.

Усе те було колись раніше: й той злий жучок, і так само прискалене око, й трухляві Свейнальдрові руки над вогнем. Усе повторювалось, і Ярополк відчув, що так повторюватиметься й далі; він безвільно підійшов до вікна, за яким лунали голоси княжого двору. Це теж уже було.

— Я послав шукати жупана, — сказав Блуд.

Ярополк уже ні в що й нікому не вірив, його знову оточував чужий і ворожий йому світ. Десь на мить промайнув образ Марії, але такий розпливчатий і нечіткий, що Ярополк не міг утримати його перед очима.

Він вийшов з братової світлиці й потяг ноги надвір. Усе повторювалось двічі й тричі, безліч разів, мов у тому зачарованому колі, що його нарисовував старійшина київських волохів Стан, коли сонце на Великдень починало танути: так було торік, так буде й наступного літа, й через п'ять і п'ятсот літ. Не було виходу з того кола...

Ополудні Ярополка гукнули до теремних світлиць. Гукати прийшов якийсь київський ратник: у самій сорочці до колін, підперезаній широким чересом з мідними бляшками, в безрукавій гуні на одному плечі; судячи з вигляду це був подільський кожум'яка або швець, бо від нього трохи тхнуло сирицею. Він дивився на носаки чобіт, говорячи до князя, й посмиком раз по раз поправляв гуню на плечі.

— Хто кличе? — байдуже запитав Ярополк.

— Там принесли Ольга Святославовича, — глухим голосом мовив гонець, уперше глянувши князеві в вічі, а на вустах його запеклося співчуття.

Ярополк був до всього готовий. Усе діялося мовби поза ним, він почував себе лише байдужим свідком, якого ледве стосувалися чужі дії й чужі слова. Біля теремного хорому юрмилися гридні й ратники, Ярополк проминув їх і почав сходити крутими приступками до світлиць.

На килимі красної світлиці лежав чоловік ногами до порога. Ярополк з раптовим страхом ступив через поріг. Обличчя мертвого було прикрите. Блуд зняв з нього рушник, не дивлячись на Ярополка. Київський князь підійшов ще трохи ближче й застиг. Він ніколи не бачив цього обличчя, в пам'яті зберігся зовсім інший брат, мертвий нічим не нагадував того Ольга, якого знав колись Ярополк.

І все-таки це був Ольг Святославович. В очах Ярополкові запекло, йому підказало серце, що перед ним лежить брат. І тепер уже Ярополк намагався запам'ятати кожну його риску, кожну зморшку біля міцно стулених вуст, які, напевно, вперто стискалися в передсмертну хвилину, щоб стримати смертельний біль і жах, не втративши людської й княжої гідності.

Одяг на Ольгові був мокрий і брудний, червоне корзно, яке здавалося вчора парою дужих крил, що намагаються подолати удари бурі, тепер лежало зіжмаканою купкою біля його ніг, і на хазарському килимі зібралась каламутна жовта калюжка. Кров тугими хвилями вдарила в скроні Ярополка й змусила взятися за меч: то був правічний поклик рідної крові, Ярополк дав йому захопити всього себе, тоді спитав, ні на кого не дивлячись:

— Із кого маю правити мсту?

Ніхто в світлиці не ворухнувся. Блуд сказав:

— Хай увійде боярин Зорич! — І мовив до Ярополка та щойно прийшлих воєвод: — На мосту їхніх Красних воріт зчинилася тиснява. Була ж буря, а тоді сипонув отой град. А хтось із наших заходився гнати. А може, то й