Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

лівий, центристський та правий — приблизно однакові за своєю силою. Тому уряд поперемінно контролювали або ліві, або праві, що залежало від того, на чий бік схилялися центристи. В кожному з цих блоків були як більш радикальні, так і менш радикальні елементи, що конфліктували між собою. Наприклад, у лівому блоці були помірковані (включно з більшістю ортодоксальних комуністів), що хотіли запровадити зміни конституційними методами; вони конкурували з нетерплячими лівими радикалами, яким кортіло революційних змін. Збройні сили стояли осторонь від чилійського політичного процесу — до 1973 року.

Перед тим, як я приїхав до Чилі 1967 року, останні президентські вибори відбулися там у 1964 році. Несподівано для Чилі, де провідний кандидат у президенти зазвичай перемагав відносною, а не абсолютною більшістю голосів, на виборах 1964 року абсолютну більшість голосів отримав центристський кандидат Едуардо Фрей. Його вважали добромисним і чесним. Страх перед марксистами та їхньою програмою, а також зростання сили лівої коаліції підштовхнули багатьох виборців із правими поглядами до підтримки Фрея, і його партія здобула контроль над нижньою палатою конгресу під час виборів 1965 року. Це дало підстави сподіватися, що Фрей зможе здійснити радикальні зміни й покінчить із чилійською політичною безвихіддю.

Фрей діяв швидко і дав змогу чилійському уряду викупити контрольний пакет акцій (51 %) американських мідновидобувних компаній, що працювали на території Чилі. Він спрямував потік державних інвестицій в чилійську економіку, розширив доступ до освіти для незаможних чилійців, зробив Чилі найбільшим реципієнтом американської економічної допомоги в Латинській Америці з розрахунку на одну людину й ініціював програму аграрних реформ з метою подрібнення великих землеволодінь. Але здатність Фрея змінювати суспільство обмежувалася задавненим чилійським політичним глухим кутом. З одного боку, програма Фрея виявилася надто радикальною для чилійських правих. З іншого боку, він був недостатньо радикальним для чилійських лівих, які прагнули більшого державного контролю над мідновидобувними компаніями, більших державних інвестицій та інтенсивнішого перерозподілу земель. За правління Фрея чилійська економіка продовжила потерпати від страйків, інфляції та дефіцитів. Наприклад, у ті місяці, коли я перебував у Чилі, спостерігався хронічний дефіцит м'яса: навіть китове м'ясо та жорстка яловичина бували у крамницях лише інколи, хоча овечі субпродукти продавалися щодня. Мої друзі стали жертвами вуличного насилля. У 1969 році всі три чилійських політичних блоки — правий, лівий і центристський — вже відчували велике розчарування станом справ у чилійській політиці.

-

Розвиток подій у Чилі після 1970 року скеровувався двома лідерами, які становили собою протилежні екстремуми як у політичному, так і в особистісному плані; це були Сальвадор Альенде та Августо Піночет. Спільним для них став лише один факт: ми й досі не можемо зрозуміти, чому кожен із них діяв саме так, а не інакше.

Моє розуміння Альенде ґрунтується на публічній інформації про нього, а також на спогадах мого чилійського друга, який добре знав і самого президента, і його сім'ю. Альенде був типовим чилійським кваліфікованим фахівцем із родини, що належала до верхнього прошарку середнього класу. Він був багатим, розумним, ідеалістичним, хорошим промовцем і мав потужну харизму (фото 4.1). Іще в студентські роки він став переконаним марксистом і засновником Чилійської соціалістичної партії, яка стояла на більш ліворадикальних позиціях, аніж Комуністична партія Чилі. Але за стандартами чилійських соціалістів Альенде вважався поміркованим, бо його метою було приведення марксистського уряду до влади в Чилі демократичними методами, а не шляхом збройної революції. Закінчивши медичний виш, Альенде вже у 31 рік став міністром охорони здоров'я і виконував свої обов'язки надзвичайно успішно. Він балотувався на посаду президента Чилі в 1952,1858 та 1964 роках, і всі три рази зазнав поразки, причому двічі — з великим відставанням від переможця. Тому коли Альенде знову балотувався у президенти 1970 року як голова коаліції Народної єдності, куди входили соціалісти, комуністи, радикали та центристи, він уже мав стійку репутацію безневинного вічного невдахи.

На виборах 1970 року Альенде отримав найбільшу частку голосів (36 %), але його перемога стала непереконливою, бо значно більша частка електорату (64 %), який був проти нього, поділилася між правою коаліцією (35 %, лише на 1,4 % менше голосів, ніж у Альенде!) та коаліцією центристів (28 %). Оскільки Альенде здобув лише відносну, а не абсолютну більшість голосів, то для його обрання потрібне було затвердження конгресом, який все ж таки зробив це в обмін на низку конституційних поправок, які гарантували, в тому числі, свободу преси. Незважаючи на неконфліктний характер та історію поведінки самого Альенде, його обрання негайно спровокувало невдалу спробу американського уряду організувати в чилійському конгресі протидію затвердженню нового президента. Обрання Альенде підштовхнуло до еміграції родину одного з моїх чилійських приятелів, який не бажав сидіти і спостерігати, яку політику буде проводити новий очільник держави. Чому ж обрання президентом такого не агресивного й поміркованого діяча спричинило таку сильну негативну реакцію?

Причина полягала в тому, що Альенде та його коаліція проголосили своєю метою встановлення в Чилі марксистського уряду, і ця перспектива вжахнула чилійських правих і центристів, місцеві збройні сили, а також уряд Сполучених Штатів. У наші дні, через десятки років після розвалу Радянського Союзу та завершення холодної війни, мої молодші читачі, яких у 1940-х, 1950-х та 1960-х роках іще й на світі не було, не можуть зрозуміти, чому ці потужні прошарки чилійського суспільства так вперто намагалися будь-якими засобами запобігти встановленню в Чилі марксистського уряду. Пояснення цього феномену слід починати з того факту, що після Другої світової війни Радянський Союз заходився проводити політику світового панування і створив свої атомні й водневі бомби, а також міжконтинентальні балістичні ракети. У 1948 році він намагався задушити демократичний Західний Берлін, перекривши до нього всі шляхи. Він здійснював брутальні комуністичні перевороти й жорстоко придушив повстання в Чехословаччині, Східній Німеччині, Угорщині та Польщі. Він встановив диктатури, підтримувані радянськими багнетами у названих та інших східноєвропейських країнах.

А найнебезпечнішим було те, що коли Фідель Кастро встановив марксистський уряд на Кубі, то почав разом із Хрущовим розміщувати в країні балістичні ракети, здатні нести ядерні боєголовки, на відстані лише 90 миль від узбережжя Сполучених Штатів. Упродовж одного моторошного тижня, який назавжди закарбувався в пам'яті всіх, хто жив тоді й був достатньо дорослим, щоб оцінити те, що відбувалося, світ був ближче до ядерної катастрофи, ніж будь-коли у своїй історії (фото 4.2). Після кризи, завдяки поступовому розсекреченню інформації з боку як США, так і Радянського Союзу, стало зрозуміло, що насправді ми були тоді ще ближчими до ядерного катаклізму. Тодішні військові лідери Америки знали про