Читати книгу - "Panicoffski"

Ось нарешті на обрії постав Монжвік. Він виринув як суцільний масив чорних гір серед абсолютно смарагдової води. Контраст був разючий між залитим сонцем морем і суцільно вкритим олив'яними хмарами островом. Ці хмари скупчилися серед неозорої блакиті неба. Вони наче зачепилися за гори. Найзловісніший чорний колір небо мало там, де хмара зливалася з курявою, що нею й досі дихав вулкан. У вантажному порту не виявилося жодних таксі, не згадуючи вже будь-який вид громадського транспорту. Роль останнього на Карибах найчастіше виконують маршрутки. Розпитавши вантажників у порту, Панікоффскі пройшов ґрунтівкою півкілометра туди, де проходила асфальтова траса і стояла проста сільська хата, на якій, проте, була вивіска «Кафе». Кафе дійсно розміщувалося у вітальні приватної хати, де на Панікоффскі витріщилися з п'ятеро дрібних діточок. До надмірної уваги Освальдо вже звик на Антиґуа, адже населення тут чорне, тому кожного білого тут роздивляються, а самі білі при зустрічі вітаються одні з одними. Панікоффскі подумав, чи можна вважати ці привітання з боку незнайомих білих виявом расизму, але заплутався у висновках і кинув думати. Бо в куточку мозку сиділа думка: «Фабіана, Фабіана, Фабіана». У кафе їсти не було нічого, крім солт-фіш — солоної риби, про яку Освальдо раніше читав як про місцевий спеціялітет. Огрядна жінка на його очах відкрила бляшанку, вивалила її вміст на тарелю, поклала туди-таки шматок хліба й заявила, що страва коштує 12 доларів. Це була ціна головної страви в деяких ресторанах Лондона і вдвічі дорожче, ніж нормально зготована страва на Антиґуа. Словом, виглядало це все на здирство. Він нічого не сказав і списав цю суму на благодійність. Солона риба була просто гидотною. Панікоффскі через силу з'їв пару шматків і залишив заклад.

Він зупинив заповнену наполовину маршрутку. «До Портсмута, будь ласка», — сказав водієві. Усі голови повернулися до нього вражено. Було мало сумніву, що його вважають за ідійота. «Куди вам, пане?» — перепитав водій. «Портсмут». Після невеличкої павзи відповіддю було «о'кей». Вони їдуть гірськими дорогами. Подекуди маршрутку зупиняють люди. Нові пасажири ставлять водієві дивні запитання: «Мені треба до християнської фундації. Ви знаєте, де вона?» — питає старший чоловік. Потім пасажири довго сперечаються щодо того, де саме знаходиться установа. Подібні переговори повторюються й у випадку инших нових пасажирів. І тут Панікоффскі сяйнуло: «Ну ясно, як я забув, що Портсмут — столицю — повністю затопило лавою. Це єдине на острові місто повністю евакуювали. Отже, всі інституції перенесли кудись в инші місця, а люди просто ще не знають, де саме вони знаходяться. Подорож у маршрутці триває півтори години. Поступово всі пасажири, крім Освальда, виходять. Водій питає: «Ви дійсно хочете їхати далі, сер?» — «Так?» — «Але навіщо? Там нічого нема, — все спалила лава. До того ж там — заборонена зона. Ґубернатор заборонив місцевому населенню бути там без дозволу через випадки мародерства». — «Добре, тоді їдьмо близько, як тільки можна. У разі чого я говоритиму із властями. Я — журналіст». Вони зробили довгий спуск униз. Тут перед Панікоффскі відкрилася апокаліптична панорама того, що колись було Портсмутом. З-під чорної скам’янілої лави й кількаметрового шару попелу, що простиралися від вулкану до самого моря, стирчали обгорілі верхні поверхи будинків, верхівки дерев, прозирало кілька колишніх церков. Де-не-де було видно ґрупки людей у спеціальному вбранні, які досліджували лаву. Ми постояли хвилин п'ять біля самого краю лави. «Пане, подивилися вже? їдьмо мерщій назад». — «Ви поспішаєте? Не турбуйтеся, я вам відповідно заплачу». — «Пане, я боюся. Він такий страшний, той вулкан. Якби ви бачили, що тут робилося!» — «Але ж вулкан стих». — «Ага, стих! Лава може знову піти щомиті таким потоком, що як не тисни на ґаз, не втечеш!» — «Гаразд уже, — їдьмо». Водій рвонув, як гонщик ралі, назад під гору. Панікоффскі попросив зупинити там, де можна підійти до моря. За півгодини він вийшов біля стежки, яка вела вниз від автошляху: «Там знайдете море, сер».

Панікоффскі спускався до моря, яке час від часу прозирало між деревами. Праворуч постав ряд доволі багатого вигляду домів. Жодних людей не траплялося, аж поки на ґанку однієї з цих хат не побачив якогось білого літнього чоловіка. Пан виглядав зраділо, широко усміхався, ще здаля махнув Освальдові рукою й вигукнув «привіт!». «Ти звідки, з Англії будеш?» — спитав пан. «Так, із Англії. А ви, чую, теж?» — «Так, я — експатріянт. Мешкаю тут 15 років відтоді, як вийшов на пенсію». — «Зрозуміло. А до пляжу далеко?» — «Що ти, хлопче, тут нема жодних пляжів, — хвилі моря вимили весь пісок. Є самі голі скелі. Монжвік — це тобі не Антиґуа». — «А скажіть-но, де у вас тут люди взагалі нині збираються? Столиця тепер — заборонена зона, инших міст нема. Де тепер ваші паби, бари, щоб люди могли поспілкуватися неформально?» — «Єдине місце тепер — це кілька кіосків біля моря недалеко від вантажного порту. Там народ п’є пиво вечорами на пластикових стільцях. Але я там не буваю. А державні установи, банки, пошта, церква нині базуються у кількох ваґончиках на горі кілометрів із десять звідси». — «А чому ж ви, пане, до Англії не повернулися, коли острів евакуювали?» — «А навіщо мені кудись їхати?» — «Як вам сказати, прикро, але є думка, що наступне виверження може затопити весь Монжвік». Усмішка не зникла з обличчя англійця: «Мені нікуди евакуюватися. Оце мій дім, — иншого я не маю. Перед виїздом з Англії я з нею повністю розквитався. Все, що там мав, продав. Все моє життя тут. Смерть теж. Я помру тут. Якщо доля хоче, щоб це сталося разом з островом, то хай буде так».

Тут Панікоффскі почув, що на мобільний прийшов смс: «Якби ти був тепер коло мене, я попросила б, аби ти мене обцілував СКРІЗЬ», — написала Фабі, попиваючи шопі десь на набережній у дільниці Ґонзаґа, Сантос, над пляжем, на якому колись учився грати у футбол Пеле.

Вона не подзвонила, як обіцяла це зробити, тільки-но прилетить назад до Англії. Була субота, і я поплентався до Aquarium, навіть