Читати книгу - "Крути 1918"

Німець відчув, як щось тисне йому в живіт. Він опустив очі — і побачив другий револьвер Набоки.

Так закінчилася шпигунська кар’єра пана Берга. Хоча він, звісно, як і раніше, сподівався на диво.

Проте дива трапляються лише в кепських шпигунських романах. У житті все значно болючіше й простіше.

Берг швидко переконався в цьому, щойно опинився в казематі віч-на-віч із генералом Савицьким. Про цю людину німець наслухався чимало, зокрема й про те, що нерозумного милосердя не було серед його вад. За своїх генерал звик боротися до останнього. А зараз серед своїх, окрім батьківщини, була одна дуже близька генералові людина. Тож Берг не міг сподіватися на помилування.

Власне, очікування Берга справдилися. Генерал, увійшовши, глянув на німця без щонайменшого жалю. Отож залишалося продати те, що він знав, якомога дорожче. Але, схоже, генерал знову випередив його.

— Часу в мене обмаль, тому пропоную без прелюдій. Чекаю на інформацію.

— Моя інформація коштує дуже дорого. Що ви мені запропонуєте?

— Лише одне, — сухо відповів Савицький.

— Життя? Воно вам теж потрібне. Ваш пес хотів мене тільки поранити.

Та генерал не намірявся розбалакувати з Бергом, життя якого не було козирною картою.

— Так, твоє життя в обмін на інформацію.

— Життя на інформацію? — Берг спробував усміхнутися і хоч якось потягнути час. — Інформація — безцінний товар. Хто володіє інформацією, той володіє світом. Зробімо так: ви дасте відповідь на одне моє запитання, а я відповім на три ваші.

Генерал мовчки обійшов довкола Берга. У нього в рукаві було кілька вагомих козирів. А ось у Берга, мабуть, не набралося б карт навіть не поганеньку гру. І німець не витримав першим.

— Спектакль із документами розіграли для мене?

— Ні, пане Берг, — дозволив собі всміхнутися генерал. — Але зі своєю роллю в цій виставі ви чудово впоралися. Точніше, вас зрадила жадібність.

Берг здивовано витріщився на генерала. А той вирішив, що не буде нічого поганого, якщо він розкриє перед цим паном деякі свої козирі.

— Коли я отримав від французької розвідки ваше досьє й ретельно його вивчив, то був вражений! Так-так, мене неприємно вразила ваша жага до грошей. До речі, у досьє сказано, що ви подвійний агент, але французи не врахували, що ви працювали і на ліве, і на праве крило німецького уряду! Тому, гадаю, правильно буде називати вас потрійним агентом!

Так, це був сильний удар — Берг менш за все чекав, що комусь відомі його ігри з німецькими хазяями… адже були ще більшовики… і ліві есери. Якщо Савицький знає і про це — справи кепські. І Берг, у цьому разі, за своє життя не дасть і ламаного пфеніга.

— До того ж, виявляється, ви авторитетна персона у Леніна, вас боїться сам Троцький. Тому його люди стежать за кожним вашим кроком, за всіма вашими діями та за всіма вашими інтересами. Ось чому перша ж наживка, яку ми вам підкинули, одразу викликала посилений інтерес. А після смерті П’ятакова Троцький миттєво направив сюди свого вірного пса.

«Перша ж наживка? Майн гот, про що це він?..» А Савицький, відповідаючи на невисловлене питання Берга, нагадав йому і про розмову з Муравйовим, і про зустріч із П’ятаковим — зустріч, яку від першого до останнього слова почув Олекса, — і про те, що саме і кому саме «новий товариш» мав передати.

Це була не просто цілковита поразка — це був готовий смертний вирок. Навіть якщо Савицький випустить його, далі двох кварталів Берг не ступить — його «покладуть» свої. Отож німець, чи то від розуміння жахливого провалу, чи то щоб принаймні гідно померти, спробував приголомшити генерала.

— Ви, генерале, звісно, вояк. Такі, як ви, — гордість будь-якої армії. Ні страху, ні любові, ні жалю. Одного я не можу збагнути: в ім’я чого? В ім’я країни, якої не було, немає і ніколи не буде…

Берг зареготав — істерично, навіть підвиваючи. Генерал дивився на німця трохи здивовано.

— Чому, генерале, ви відправили свого сина на неминучу смерть?

Савицький мовчки вийшов — він знав відповідь на це питання. Але Берг зроду не чув про те, що у світі є такі «дивні» речі, як честь офіцера і громадянина.

Розділ 20. Привітний господар Муравйов

— Усе, відстрілявся, — прошепотів Володя. — Прощавай, друже…

— Може, у нього патрони закінчилися? — припустив Валерка. — І вони з Мареком спробують відійти в темряві?..

Володя знизав плечима. Звісно, це був би найкращий результат. Казковий, а отже, майже неможливий.

— Може…

Договорити Володя не встиг — біля окопу, де щойно захлинувся кулемет, прогуркотів вибух.

— Так, панове воїни, — взяв на себе командування Володя. — Повертаймося.

І вони побігли… Володя і Валерка, Альтист Пипський і Коля, юнкер із Бердичева і гімназист останнього класу Вельський. Десь там, дуже близько, пролунав подвійний свисток паровоза.

— Ви наче дохлі кури, панове вояки! Ану ворушіться…

І панове вояки чесно спробували підтягнутися. Добре було те, що вони бігли без нічого, тільки з рушницями. А погано — що бігли в темряві після цілого дня бою, нескінченно довгого і нескінченно жахливого.

Вони бігли крізь темряву ночі — й лише повний місяць у височині та білий килим під ногами бачили, як повертається додому останній загін студентів. Темрява попереду ще дужче згустилася, і на тлі снігу Володя розгледів обриси станції.

— Та-ак, панове вояки, а тепер кроком… та тихіше.

Ні кроком, ні тихіше не вийшло — у будівлю станції студенти таки вбігли. Під ногами скрипіла кам’яна крихта, чорніли за вікнами рейки. Але потяга там не було.

— Уже нікого немає! — ледь чутно мовив Володя. — Нам треба далі, до колії та насипу!

Панове студенти повернули було в бік насипу — туди, де зупинився потяг, коли вони приїхали до Крут, але цієї миті відчинилися двері і з кімнати, де колись працював станційний доглядач, вийшов «головнокомандувач» Муравйов.

— Оце так зустріч! Панове малороси завітали… заблукані душі. Вчасно!

Ні слова не кажучи, Володя скинув рушницю і взяв Муравйова на приціл. Щоправда, той не звернув на це жодної уваги. Розпатякуючи, він слухав тільки себе і не потребував публіки. Точніше, потребував лише такої, яка мовчить і слухає.

— А я думаю, чого в мене права рука свербить? — «Головнокомандувач» перевів погляд на Володю. — А це до того, що гості прибудуть. До зустрічей і рукостискань. Обіцяю вам, панове малороси, і рукостискання, і обійми!

Володя так само дивився на Муравйова через приціл. Дивився — та вистрілити не міг. Одна річ, коли червоний біжить десь там, як саме втілення зла, а інша — коли він за п’ять метрів витріщає на тебе безживні очі з величезними зіницями.

— Ну, друже, чого ти такий напружений? Заспокойся — ти ж у мене в гостях. І рушницю опусти, вона тобі більше ні до чого. Негоже в гості зі зброєю ходити. Не люблю я, коли такі гості до мене приходять, шаленію.

Панове «гості» ззирнулися, підняті рушниці тремтіли, краплина поту скотилася круглим обличчям юнкера Колі.

— Це не твоя земля! — нарешті зміг відповісти Володя. — І ти тут не господар!

— «Господар», ти ба… Немає тут ніяких господарів! Ми їх давно