Читати книгу - "Дожити до весни"

Єву тішило все, навіть по-старечому зморщені лимони. Адже Адам діставав їх для неї! Це був найкращий у її житті грип. І якби не підганяла виставка, вона полежала б ще кілька днів. Прикинулася б нещасною здихлею і протягла хоч трохи термін свого одужання. Бо хто знає, коли ще випаде таке щастя – прокинутися і відразу бачити над собою його стривожені закохані очі, спостерігати крізь примружені повіки за тим, як він дістає з шухлядки у столі термометра й несе до неї, як потім виймає його і рахує поділки після цифри «37», як обережно поправляє ковдру, заварює чай у великому білому чайнику із синіми півниками-ірисами, зачерпує мельхіоровою ложечкою варення зі слоїка й обережно, щоб не капнуло на ковдру, підносить до її вуст.

Але, прикрита тонкою білою наміткою, немов наречена весільним вельоном, на мольберті на нього нетерпляче чекає інша Єва – ще недописана, недотворена, недовершена, не піднесена ним до рівня ідеалу. Адам відходить від канапи, відкидає білу запону й довго дивиться на полотно. Якийсь час він ще метається між оригіналом і його копією, як палкий коханець між двома своїми звабами. Кожна з них по черзі краде його одна в одної. І кожній він віддається, забувши про все на світі, так, наче пірнає у вир з головою. Та зрештою Єва на полотні перемагає. Нарешті він належить їй, лише їй. А Єва на канапі ніби стискається, завмирає, затаюється, як покинуте лісове звірятко. Його очі час від часу дивляться на неї, але захват у них належить не їй. Його руки торкаються до неї, але тільки для того, щоб поправити волосся або повернути її в таку позу, в якій має бути Єва на картині. Він страждає, але вже не через неї та її хворобу, а тому, що не може передати вигин пальчика тієї, з Едему. Головне – не сполохати Адамів «накат», не стривожити, не розсердити, не заважати й не дратувати. Треба чекати, чекати й чекати – терпляче, тамуючи сльози, стримуючи образу. Чекати, аж доки він знову повернеться і стане її Адамом.

Виставку «Жінка і весна» відкрили, як і передбачалося, 8 березня. Про весну тут нагадували хіба що жовті букетики прив’ялих мімоз, які голова обкому профспілки працівників культури вручив кільком художницям. Зате жінок було багато. Вони впевнено посіли свої почесні місця на полотнах, які однаковою мірою підійшли б до будь-якої пори року і з таким самим успіхом могли бути представлені на виставках, скажімо, «Жінка і зима» чи «Жінка та осінь». Монументальна доярка з широкими, як у важкоатлета, і непропорційними плечима та сяючим орденом на грудях переливала молоко з відра у бідон, щасливо всміхаючись до корови. Цікаво, подумала Єва, невже ця доярка справді пришпилює на піджак орден, коли вирушає до ферми на вранішнє, по суті, ще світанкове доїння? Ланкова з широкими, мов у гладіатора, засмаглими, аж червоними, литками перекидала дерев’яною лопатою зерно на току. Відома в області трактористка, у чоловічій фуфайці, червоній косинці та кирзяках, позувала на фоні трактора «Бєларусь». Молода ткаля білозубо всміхалася біля верстата, над яким висів плакат «П’ятирічку – за чотири роки!»…

«Єва з яблуком» зовсім не вписувалася у трудову жіночу компанію, екіпіровану художниками у виробничу амуніцію. Прикрита тільки снопиком розкішного волосся кольору стиглого жита, вона немов збиралася вийти із виставкової зали. В очах – подив, легкий смуток і вагання. Здавалося, вона сумнівається, що всі ці щасливо всміхнені рукасті та ногасті феміни з орденами та медалями – її нащадки. Яблуко з нанесеною на нього картою (символ Землі, за задумом Адама) якось непевно балансувало на пучках її тонких пальців, і важко було передбачити, скотиться воно в долоню чи впаде й покотиться геть з Едему.

Голова обласної організації Спілки художників лиш оголосив про відкриття виставки й одразу ж надав слово інструкторові обкому партії, підкреслюючи, що саме товариш Стецюк на цій події – головний. Інструктор, нещодавно призначений та вже глибоко переконаний у важливості своєї місії, відзначив народність і актуальність виставки, довго розповідав біографії зображених на картинах славних трудівниць, направду вартих пензля геніальних майстрів. Але, на його компетентну думку, не обійшлося в бочці меду без ложки дьогтю. Кому потрібен сьогодні релігійний образ, якого насправді ніколи не було? Чому він узагалі тут опинився? Радянський митець покликаний відображати реальний світ, той, у якому так багато прекрасного та героїчного. 8 Березня – свято жінок-трудівниць, а тут якась міфічна Єва… Кому вона потрібна? Варто було б організаторам відповідальніше поставитися до добору робіт, а художникові Вольському час уже б забути про своє попівське походження.

– Теж мені компетент! Просто-таки Микита Хрущов на виставці авангардистів у Манежі! Відколи це випускники партійної школи стали ще й мистецтвознавцями? – спалахнув Адам. – А до мого походження тобі зась! На своє подивися!

Запанувала мертва тиша. Здавалося, у ній навіть чути, як десь там, на фермі, за сотню кілометрів від галереї, цівки молока цвіркають з коров’ячого вимені в доїльний апарат, зображений на картині. Очільник місцевих художників до хрускоту заламав пальці та якось дивно почав підморгувати. Двоє чоловіків підійшли до Адама, стали пообіч, затисли його ліворуч і праворуч плечима, і начебто непомітно взялися підштовхувати від промовця у бік виходу.

– Ви чого? – Він рвонувся, випручався. – Хто вам дав право випихати мене звідси? Це, зауважте, приміщення художників. Хочете, щоб сказав більше про свого дорогого однокласника? То скажу! Товариш Стецюк тямить у малярстві, як баран у зорях! Трієчник нещасний! У школі навіть бублика не вмів намалювати, а тепер буде вчити мене, випускника столичного художнього інституту, як треба картини писати?!

– Псих! – зневажливо посміхнувся Стецюк.

Посмішка на побуряковілому обличчі вийшла неприродною, здавалося, що її хтось намалював на масці клоуна.

– Сам псих! – вигукнула Єва і прожогом кинулася за Адамом,