Читати книгу - "Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії"

це буде дуже жорсткий сценарій, з втратами абсолютно для всіх. Аж до перетворення в failed state (хоча хто сказав, що ми зараз не failed state?). Задовго до всіх трагічних подій в газеті «Дзеркало тижня. Україна» в статті «Perpetuum-peredelum» (21 січня 2012 року) наголошувалося, що «…в ряді суміжних країн спецслужби та вибрані інтелектуали проводять закриті диспути на тему: „Що робити з українськими землями після того, як Україна, що не відбулася, неминуче прийде до югославського варіанту?“».

Сьогодні, коли в Україні йде війна, така перспектива вже не здається настільки примарною.

Невже іншого варіанту, окрім «розчленування», для України немає?

Відповідно до імперської логіки XX століття, Угорщина, Румунія, Польща кинуться дерти на шматки поранену, ослаблу Україну, прагнучи забрати собі ті території, які колись входили до їх складу. Але, як мені здається, це навряд чи станеться. І справа зовсім не в щирій любові до України, якої, упевнений, насправді немає. Просто сьогодні для більшості розвинених країн питання стоїть: а навіщо? У XXI столітті у держав є купа способів просувати свої національні інтереси, серед яких анексія — далеко не найкращий. І вже точно — найбільш витратний.

Чи повинна Україна відновити свій суверенітет на відчужених територіях, включно з Кримом? З точки зору престижу держави — безумовно, повинна. Але наскільки це справді необхідно? Очевидно, що території Донбасу і, тим більше, Крим тягнуть Україну в Євразію, як мінімум, не даючи їй дрейфувати в бік Європи. Навіть без цих територій в України є досить багато противників європейської та, особливо, євроатлантичної інтеграції. Будь-яке відчуження — насильницьке або мирне — відверто антизахідних регіонів буде тільки сприяти консолідації українського суспільства.

Інша справа, що добровільна відмова України від окремих територій може призвести до розхитування і без того складної ситуації в «складних» регіонах. А це, в свою чергу, може призвести до проголошення нових псевдо-республік. Тим більше, прецеденти у порівняно недавньому минулому були.

П’ять разів відміряй, на шостий відріж (Умовний спосіб 4.0)

Нескладно здогадатися, що книга вийшла на фінішну пряму. Пора вже звернутися й до часів недавніх, а саме — до Революції і громадянської війни.

Зі шкільних спогадів зберігся приблизно такий ланцюжок: Перша світова війна — Лютнева революція — Жовтнева (Велика Жовтнева) революція — громадянська війна — Радянський Союз. Щодо України, щоб трохи додати яскравих фарб до сухого викладу, — Петлюра, Махно і, осібно, революціонер Артем.

Однак тепер ми знаємо, що все було трохи складніше. Або, скоріше, набагато складніше.

Більшість моїх однолітків, включаючи мене самого (не кажучи вже про людей більш похилого віку), вже після розпаду СРСР дізналися про УНР, Акт Злуки, бій під Крутами. По-іншому стали оцінювати багато подій, які трактувалися однобоко в радянській історії, а також діячів того часу, в тому числі Петлюру і Махна.

Те, що відбувалося в Україні (як і за її межами) під час Революції і громадянської війни, аналізувати дуже складно через безліч точок зору не тільки сучасних, а й синхронних на ті події.

Влада в Україні постійно переходила з рук в руки. Михайло Булгаков у своєму фейлетоні «Київ-місто» так розповідає про той час: «…за рахунком киян, у них було 18 переворотів. Деякі з теплушкових мемуаристів на- рахували їх 12; я точно можу повідомити, що їх було 14, причому 10 з них я особисто пережив». Що конкретно він пережив, письменник описав у «Білій гвардії» і «Днях Турбіних».

Не менш сумбурно розвивалися події і на периферії. Паралельно з Українською Народною Республікою, котра претендувала на всю українську територію, існували також Українська Радянська республіка, незабутня Донецько-Криворізька республіка і навіть Одеська Радянська республіка (ця — всього півтора місяці). Як відомо, Західно-Українська Народна Республіка відкололася не від Російської імперії, а від агонізуючої Австро-Угорщини. Акт Злуки від 22 січня 1919 року формально включив цю територію в орбіту української держави.

Події революції і громадянської війни, справді, були вкрай суперечливими, нові рішення приймалися мало не кожного дня, щомісяця — то вже точно. Ухвалення рішень зовсім не означало їх виконання. Деякі ініціативи і наступні дії мали паралельний, а іноді взаємовиключний характер. При цьому коїлось це різними суб’єктами влади, що часто співіснували практично одночасно, а тому зрозуміти, хто з них і якою мірою мав хоч якусь легітимність, було вкрай складно, якщо взагалі можливо. Все це добре і детально задокументовано (втім, наявність великої кількості деталей не вносить остаточної ясності через неоднозначність оцінок учасників відповідних процесів, про що я вже сказав раніше), а тому немає сенсу переказувати — мета книги дещо інша.

Окремо варто сказати декілька слів про дипломатичні зусилля української влади, яка добивалися максимального визнання з боку інших держав.

До прояву Україною самостійності прихильно поставилися країни Антанти, представники яких, у тому числі США, Велика Британія і Франція, знаходилися в Києві вже незабаром після Жовтневої революції. Передбачалося, що Україна продовжить війну проти Німеччини та її союзників, і Центральна Рада спочатку збиралася чітко виконувати зобов’язання перед Антантою, але під тиском військових, котрі відмовлялися воювати, була змушена вступити в переговори про мир.

Представники УНР на початку січня 1918 року прибули в Брест-Литовський. Там також перебувала делегація більшовиків на чолі з Львом Троцьким, але українці не побажали влитися в її склад, категорично заявивши про бажання самостійно вести мирні переговори. В результаті 9 лютого 1918 року був підписаний сепаратний мирний договір між УНР і так званими Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарське царство), за яким ці країни визнавали суверенітет української держави. Аналогічний договір між Центральними державами і Радянською Росією було підписано 3 березня.

Зрозуміло, що тепер про жодну підтримку з боку Антанти мови бути не могло. Україну вкотре