Читати книгу - "Наступна станція - смерть"

Троє хлопців з групи і я видряпалися по вулиці Кіквідзе до гастроному неподалік Печерського мосту. Народу було небагато, але ми розділилися. Хлопці зайняли черги до різних відділів, а я став до каси. Рештки сил ішли у мене на те аби не заснути отут-таки, навстоячки, як той кінь. І тут хтось ззаду не дуже ввічливо стукнув мене по плечу і гукнув у саме вухо: «Ворушись, чого став? Черга…»

Я обернувся аби відгавкнутися нахабі і остовпів. Бо за мною стояв власною персоною особливо небезпечний злочинець, якого вже другий місяць надаремне шукала міліція за пограбування зі вбивством одного багатого тіньовика десь у Дніпропетровську.

Ми не були особисто знайомі. В усякому разі, моя фотографія не висіла у нього на стінці, приколота поряд із портретом Брежнєва. Але щось він, напевне, «протелепатив», бо сягнув рукою за борт спортивної куртки.

Я не став повторювати його помилки і втопив свого кулака йому у сонячне сплетіння. А потім іще додав свій улюблений прийом: удар обома стиснутими руками згори по потилиці і вчасно підставлене під перенісся коліно. Це сталося так блискавично, що черга навіть не встигла обуритися. Мої колеги з криками: «Я за вами, я зараз!…» підбігли, коли я вже одягав на непритомного бандита наручники. Вражений народ мовчав, ловлячи дрижаки.

«Швидка допомога» привела затриманого до свідомості вже в Управі. Він ушморгнув носом криваві соплі і прошелестів:

- Давай, начальнику, папір, напишу «щиросердне». Бо як настали такі часи, що менти на кожному кроці - то нема чого тут видригуватися і клеїти горбатого до стінки.

- Може, відлежишся у в’язничній больничці, а вже потім усе намалюєш?

- Ні, начальнику, належні процедури я вже від вас одержав. І що цікаво, по дорозі до каси.

Потім він дряпав ручкою по паперу і тихо бідкався:

- Що ж це воно за життя? Справжній блатний і пачки цигарок не купить без того, щоб йому лягавий в дихало не заїхав! Хоч у «зону» не встромляйся - засміють пацани!

…Мій щасливий випадок, звичайно ж, був поданий «нагору» як результат складної планомірної операції по розшуку і затриманню вбивці. Міністр із полегкістю витяг ґнота, встромленого йому за «майстра золоті руки» і навіть висловив сподівання, що колектив нашої Управи і надалі, і так далі, і таке інше. А нам дали переспати аж дванадцять годин!

Коли ми відмилися, відіспалися і поголилися, то почало здаватися, що справа «партизана» потихеньку перетвориться у черговий «висяк». Напевне, він все ж таки дременув кудись із Києва. Залишалося сподіватися, що десь там він втратить пильність і зайде одного дня до продмагу аби зайняти чергу за тамтешнім ментом у цивільному. Замполіт на урочистій літучці з нагоди затримання вбивці тіньовика так і ляпнув:

- Наше щастя, що отой із карабіном нікого не застрелив. Бо тоді б нам нічого не допомогло. Нехай би ми навіть усі «висяки» розкрили.

- А тіпун тобі на язик! - спересердя гукнув Старий, який загалом намагався з нашим комісаром не заїдатися. Мені здалося, що він навіть тишком перехрестився під столом. Але було пізно.

Колишній слюсар не дав нам навіть перевести подих. Бо наступного ранку за площею Шевченка, неподалік автовокзалу «Полісся» знайшли два трупи. Відпускники - будівельники з Чорнобильської АЕС - не доїхали додому. Обох убили пострілами з карабіна в голови. Гроші, речі і документи зникли. Експертиза досить швидко встановила, що стріляли з армійського карабіна на базі мосінської «трьохлінійки» зразка тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року.

Єдиною підставою для маленької втіхи було те, що згідно з результатами балістичної експертизи куль та гільз, із цієї рушниці ще нікого не вбивали. Після сорок п’ятого року і до вчорашнього дня. Це втішало. Більше того - фактично цього карабіну вже давно не існувало, його одразу після війни передали міністерству освіти як учбову зброю, а потім списали в металолом. Але що з тої освіти візьмеш, коли на головного партача вже затвердили міліцію.

Нам не треба було нічого казати. Начальству теж. Навіть миршавий пацюк, загнаний у куток, чіпляється собаці в горло. Ми загнали «партизана» у безвихідь - він і почав кусатися.

І все ж таки ми його ледь не проґавили. Він ховався від нас у геніально простий спосіб. Того року літо було дуже жарким. Люди почали купатися ще на початку травня. А в червні всі пляжі в Пущі Водиці були переповнені з ранку до вечора. Той, кого ми шукали, роздягся до трусів і вилежувався спокійненько на сонечку. На нього втрапив «найзеленіший» з нас - молоденький дільничний інспектор з Оболоні. Саме йому спало на думку зняти штани і пройтися понад берегом, начебто роздивляючись дівчаток у сміливих купальничках. На щастя, вистачило розуму не кидатися на «партизана» з криком: ви заарештовані! Хлопець побіг до нас.

Далі все було справою техніки і досвіду. Ми не брали його на самому пляжі - ану раптом у нього під одягом лежить ніж чи ще якась зброя? З такого станеться. Роздобув же він десь карабін. Ану в тому місці, де він його спіонерив, ще й іменний маузер товариша Котовського зберігався? З патронами.

Враховуючи гіркий досвід затримання петеушника, ми дочекалися, доки наш клієнт почвалав до туалету, відбув там належне - і прийняли на виході. Отут скоїлася маленька придибенція, така собі дрібничка, на яку я навіть спочатку не звернув уваги. Слюсар знався на металі, але не на бійці. Тому фактично не чинив опору. Але я трошки посковзнувся, коли проводив захват і це здоровило вдарилося вилицею об мій лікоть так, що у мене рука затерпла. А в нього одразу набубнявів здоровенний синяк на пів обличчя. Це вже потім ми дізналися, що у хлопа