Читати книгу - "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"

у гвардію Поопреділяла… Година тяжкая настала! Настали тяжкії літа! Отож працюю я за ралом. Я був убогий сирота. А у сусіда виростала У наймах дівчина. І я… О доле! Доленько моя! О Боже мій! О мій єдиний! Воно тойді було дитина, Воно… Не нам Твої діла Судить, о Боже наш великий! Отож вона мені на лихо Та на погибель підросла. Не довелось і надивитись, А я вже думав одружитись, І веселитися, і жить, Людей і Господа хвалить… А довелося… Накупили І краму, й пива наварили, Не довелося тілько пить. Старої пані бахур сивий Окрав той крам. Розлив те пиво, Пустив покриткою…Дарма. Минуло, годі… Недоладу Тепер і згадувать. Нема, Нема, минулося, пропало… Покинув ниву я і рало, Покинув хату і город, Усе покинув. Чорт нарадив. Пішов я в писарі в громаду. То сяк, то так минає год, Пишу собі, з людьми братаюсь Та добрих хлопців добираю. Минув і другий. Паничі На третє літо поз'їзжались, Уже засватані. Жили В дворі, гуляли, в карти грали, Свого весілля дожидали Та молодих дівчат в селі, Мов бугаї, перебирали. Звичайне, паничі. Ждемо, І ми ждемо того весілля. Отож у Клечальну неділю Їх і повінчано обох, Таки в домашньому костьолі. Вони ляхи були. Ніколи Нічого кращого сам Бог Не бачив на землі великій, Як молодії ті були… Заграла весело музика… Їх із костьола повели В возобновленнії покої. А ми й зостріли їх і всіх, Княжат, панят і молодих, Всіх перерізали. Рудою Весілля вмилося. Не втік Ніже єдиний католик, Всі полягли, мов поросята В багні смердячому. А ми, Упоравшись, пішли шукати Нової хати, і найшли Зелену хату і кімнату У гаї темному. В лугах, В степах широких, в байраках Крутих, глибоких. Всюди хата, Було де в хаті погуляти І одпочити де було. Мене господарем обрали, Сем'я моя щодень росла І вже до сотні доростала. Мов поросяча, кров лилась. Я різав все, що паном звалось, Без милосердія і зла А різав так. І сам не знаю, Чого хотілося мені? Ходив три года я з ножами, Неначе п'яний той різник. До сльоз, до крові, до пожару, До всього, всього я привик. Було, мов жабу ту на списі Спряжеш дитину на огні Або панянку білолицю Розіпнеш голу на коні Та й пустиш в степ. Всього, всього тойді бувало, І все докучило мені… Одурів я, тяжко стало У вертепах жити. Думав сам себе зарізать, Щоб не нудить світом. І зарізав би, та диво, Диво дивне сталось Надо мною, недолюдом… Вже на світ займалось, Вийшов я з ножем в халяві З Броварського лісу, Щоб зарізаться. Дивлюся, Мов на небі висить Святий Київ наш великий. Святим дивом сяють Храми Божі, ніби з самим Богом розмовляють. Дивлюся я, а сам млію. Тихо задзвонили У Києві, мов на небі… О Боже мій милий! Який дивний Ти. Я плакав, До полудня плакав. Та так мені любо стало: І малого знаку Нудьги тії не осталось, Мов переродився… Подивився кругом себе І, перехрестившись, Пішов собі тихо в Київ Святим помолитись Та суда, суда людського У людей просити.

[Перша половина 1848, Орська фортеця]

«У Бога за дверми лежала сокира…»
У Бога за дверми лежала сокира. (А Бог тойді з Петром ходив По світу та дива творив.) А кайзак на хирю{98} Та на тяжке лихо Любенько та тихо І вкрав ту сокиру. Та й потяг по дрова В зелену діброву, Древину вибравши та й цюк! Як вирветься сокира з рук — Пішла по лісу косовиця. Аж страх, аж жаль було дивиться. Дуби і всякі дерева Великолітні, мов трава В покоси стелеться, а з яру Встає пожар, і диму хмара Святеє сонце покрива, І стала тьма, і од Уралу Та до Тингиза{99}, до Аралу{100} Кипіла в озерах вода, Палають села, города, Ридають люди, виють звірі І за Тоболом у Сибірі В снігах ховаються. Сім літ Сокира Божа ліс стинала І пожарище не вгасало. І мер[к] за димом Божий світ На восьме літо у неділю, Неначе ляля в льолі білій, Святеє сонечко зійшло. Пустиня циганом чорніла, Де город був або село — І головня уже не тліла, І попіл вітром рознесло, Билини навіть не осталось. Тілько одним-одно хиталось Зелене дерево в степу. Червоніє по пустині Червона глина та печина, Бур'ян колючий та будяк, Та інде тирса з осокою В яру чорніє під горою, Та дикий інколи кайзак Тихенько виїде на гору На тім захилім верблюді. Непевне діється тойді. Мов степ до Бога заговорить. Верблюд заплаче, і кайзак Понурить голову і гляне На степ і на Карабутак{101}, Сингичагач {102}кайзак вспом'яне, Тихенько спуститься з гори І згине в глиняній пустині… Одним-єдине при долині В степу край дороги Стоїть дерево високе, Покинуте Богом. Покинуте сокирою, Огнем непалиме, Шепочеться з долиною О давній годині. І кайзаки не минають Дерева святого. На долину заїзжають, Дивуються з його І моляться, і жертвами Дерево благають, Щоб парости розпустило У їх біднім краї.

[19 червня – 25 листопада 1848 p., Раїм]

«За сонцем хмаронька пливе…»
За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове У синє море: покриває Рожевою пеленою, Мов мати дитину. Очам любо. Годиночку, Малую годину Ніби серце одпочине, З Богом заговорить… А туман, неначе ворог, Закриває море І хмароньку рожевую, І тьму за собою Розстилає туман сивий, І тьмою німою Оповиє тобі душу И не знаєш, де дітись, І ждеш його, того світу, Мов матері діти.

[Перша половина 1849, Косарал]

«І виріс я на чужині…»
І виріс я на чужині, І сивію в чужому краї: То одинокому мені Здається – кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славная країна… Аж бачу, там тілько добро, Де нас нема. В лиху годину Якось недавно довелось Мені заїхать в Україну, У те найкращеє село… У те, де мати повивала Мене малого і вночі На свічку Богу заробляла; Поклони тяжкії б'ючи, Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її дитину… Добре, мамо, Що ти зарані спать лягла, А то б ти Бога прокляла За мій талан. Аж страх погано У тім хорошому селі. Чорніше чорної землі Блукають люди, повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись, Стави бур'яном поросли. Село неначе погоріло, Неначе люде подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!.. І я, заплакавши, назад Поїхав знову на чужину. І не в однім отім селі, А скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві… Гинуть! Гинуть! У ярмах лицарські сини, А препоганії пани Жидам, братам своїм хорошим, Остатні продають штани… Погано дуже, страх погано! В оцій пустині пропадать. А ще поганше на Украйні Дивитись, плакать – і мовчать! А як не бачиш того лиха, То скрізь здається любо, тихо, І на Україні добро. Меж горами старий Дніпро, Неначе в молоці дитина, Красується, любується На всю Україну. А понад ним зеленіють Широкії села, А у селах у веселих І люде веселі. Воно б, може, так і сталось, Якби не осталось Сліду панського в Украйні.

[Друга половина 1848, Косарал]

«Не тополю високую…»
Не тополю високую Вітер нагинає, Дівчинонька одинока Долю зневажає. — Бодай тобі, доле, У морі втопитись, Що не даєш мені й досі Ні з ким полюбитись. Як дівчата цілуються, Як їх обнімають, І що тойді їм діється, Я й досі не знаю. І не знатиму. Ой, мамо, Страшно дівувати, Увесь вік свій дівувати, Ні з ким не кохатись.

[Друга половина 1848 Косарал]

«І широкую долину…»
І широкую долину, І високую могилу, І вечернюю годину, І що снилось-говорилось Не забуду я. Та що з того? Не побрались, Розійшлися, мов не знались. А тим часом дорогії Літа тії молодії Марне пронеслись. Помарніли ми обоє — Я в неволі, ти вдовою, Не живем, а тілько ходим Та згадуєм тії годи, Як жили колись.

[Друга половина 1848, Косарал]

«Зацвіла в долині…»
Зацвіла в долині Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина. Любо, любо стало, Пташечка зраділа І