Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Неділя, 23 жовтня. 133-й день. З кожною годиною ми все більше підупадаємо на силі. Шукали на ніч хмизу. Я прочитав фрагмент недільної молитви. Страшенно мерзнемо. Особливо мерзнуть ноги. Немає взуття.

Понеділок, 24 жовтня. 134-й день. Жахлива ніч.

Вівторок, 25 жовтня. 135-й день. Немає жодної надії.

Середа, 26 жовтня. 136-й день. Холод, голод.

Четвер, 27 жовтня. 137-й день. Іверсон зовсім утратив сили.

П'ятниця, 28 жовтня. 138-й день. Іверсон умер на світанку.

Субота, 29 жовтня. 139-й день. Дресслер умер цієї ночі.

Неділя, 30 жовтня. 140-й день. Бойд і Гортц померли вночі. Коллінз умирає…»

Останній вмер Де-Лонг.

Брязкіт посуду на кухні повернув заглибленого в читання Нансена до дійсності. Корабель пробуджувався зі сну. Того ранку Нансен через силу ковтав свіжоспечену хрумку булочку й запашне гаряче какао.

— Тихо! Тихше, ради бога!

— Чого? — жартівливо, як завжди, спитав лікар та й затнувся.

З-за висріблених місячним сяйвом крижаних брил, куди показувала рука, висунувся якийсь звір. Він ступав легко, нехотя. Його ледве можна було відрізнити від навколишньої білизни. Часом він зупинявся, підносив угору писок, мовби лічив міріади зірок, що мерехтіли на чорному тлі неба, нюшкував і поволі рушав до людей, що мов зачаровані стояли біля намету.

— Тихше, не налякайте його. Біжу по допомогу на судно, — прошепотів лікар і обережно навшпиньках побіг, не звертаючи уваги на Юхансена, що намагався пошепки спинити його:

— Не ходи, це далеко!

Ведмідь, усе дужче потягуючи носом повітря, пришвидшив ходу. Можливо, вітер доносив до нього від намету приємний замах смачного сніданку?

Лікар нерішуче зупинився. Справді, до «Фрама» надто далеко. Забувши про небезпеку, він побіг назад до товаришів. Для ведмедя цього було досить. Помітивши, як щось утікає, він кинувся в погоню.

— Кричи, кричи щосили, — зарепетував Юхансен, розмахуючи руками, наче вітряк крилами.

Хансенові не треба було повторювати двічі. Колись він читав про те, що в такий спосіб можна злякати ведмедя. Але на цього звіра загрозливі окрики не справили ніякого враження. Юхансен дужче стиснув у руці лом, Хансен ухопив сокиру, а Блессінг якусь палицю. Вони намірилися дорого віддати своє життя.

Поволі, пліч-о-пліч, вони почали відходити в напрямку судна. Їм здавалося, що воно тепер далеко — за сотні кілометрів. Раптом ведмідь, весь час принюхуючись, зупинився біля намету. Уважно обнюхав ящик з інструментами, лопати, брезент. І, ніби пересвідчившись, що всі ці речі не їстівні і їх не проковтнеш навіть на голодний шлунок, знову кинувся вслід за людьми, які втікали щодуху, їхні розпачливі крики випадково почув на кораблі Хенріксен. Побачивши, що діється, він улетів до кают-компанії, де Нансен із Свердрупом змотували канат для зондування.

— Ведмідь! — закричав він. — Ведмідь!

Усі миттю вискочили на палубу, вхопивши на бігу рушниці. Нансен так рвучко кинувся на допомогу, що через кілька кроків зашпортнувся і гепнув на лід. Підхопився він саме враз: стомлені втікачі вже сповільнювали біг, а ведмідь наддав ходу. Несподівана поява Нансена приголомшила звіра. Він раптово спинився, проїхавши на закостепілих лапах, мов на санях, ще кілька кроків.

Цієї хвилі заціпеніпня звіра для Нансена було досить.

Усі втішалися здобиччю. Тільки кок прийняв її невдоволено.

— Гляньте, яка худорба, — мовив він розчаровано. — Не варто було й морочитися. Сама шкура та кістки. Ну, з чого тут вимудруєш котлети?

Юелл мав рацію. Шлунок у небораки був порожній. У ньому знайшли тільки шматок паперу з упаковки свічок, зірваний, видно, вітром з палуби корабля.

Поява білого ведмедя тут, у відкритому океані, далеко від материків, була великою несподіванкою для науки. Ніхто пе припускав, що цар Арктики заходить так далеко на північ. Це було й застереженням. Від того часу всі, сходячи на кригу, добре озброювалися. Але білі ведмеді довго обминали корабель. І згодом, як то часто буває в житті, всі поступово забули про цю небезпеку. В грудні, під час полярної ночі, ніхто вже не пам'ятав про неї.

Не зважаючи на мороз, Хенріксен стояв на палубі без шапки і мовчки стирав долонею піт з лоба. З чуприни валила пара.

— Ну, розкажи нарешті! Як це скоїлося?

— Вгамуйте цих проклятих собацюг! Виють, наче з них живцем шкуру здирають.

— Та кажи ж уже, кажи! — закричали до нього з усіх боків.

Здоровань помовчав іще якийсь час, беручи себе в руки. Обвів очима товаришів, що оточили його тісним колом, і спинив погляд на ясно освітленому ліхтарем обличчі Нансена.

— Учора ввечері ти дивувався, чого це раптом пси почали страшенно гавкати. Пам'ятаєш? Я вийшов на палубу подивитися, що там сталося. Собаки всі як один рвалися з ланцюгів, вишкірювали ікла й гавкали. Чого? А хто його знає: темно ж, хоч очі повиколюй. Нічого не видно, нічого не чути. І я ліг спати.

— Ну й що? Ми це всі знаємо, — нетерпеливився Нансен. — Я цілу ніч не міг очей зімкнути.

Хенріксен знизав плечима.

— Вранці, як завжди, я спустив собак з