Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

Пані Катрін думала, сама того не усвідомлюючи. Вона була щаслива ту мить, бо її уява перелітала через прірву страху і знаходила за нею відвагу до наймерзенніших злочинів. У такі хвилини думки заходять далі, ніж мало привести задумане діло, — а потім воно таки приводить туди.

І водночас вона зовсім не покидала дійсності, вона добре чула все, що робилось у її замку в ту годину. Лувр замикали об одинадцятій; перед тим чути було біганину — то поспішали вийти з замку придворні, бо ось-ось пролунає третій оклик, і брама зачиниться. В коридорах ще важко гупали ноги королівських лучників — вони виганяли тих, хто загаявся. Та щойно проходили лучники, як біля не замкнених, тільки попричиняних дверей починалось перешіптування, і жінки впускали до себе чоловіків. Пані Катрін добре знала те й не забороняла. Ось до неї зайшов командир особистої варти короля й спитав, яке буде гасло на сю ніч. «Амур», — відповіла стара королева.

Вона дала цьому капітанові ще якісь накази, але спершу підкликала його до самого крісла й говорила тихенько. За тими наказами шість воскових свічок у її передпокої погашено, і жоден з великих полотняних ліхтарів тієї ночі не лив на сходи замку свого процідженого крізь тканину світла. А коли продзвонило дванадцяту годину, до спочивальні старої королеви піднялась у супроводі охоронця зі смолоскипом якась закутана з головою постать. Увійшовши, той закутаний почекав, поки офіцер зі смолоскипом піде геть, і аж тоді замкнув за собою двері й розгорнув свого плаща. То був Карл Дев'ятий. Мати, що вже кілька годин не вставала з місця, повернула до сина велике старе обличчя, на нього впало збоку мигтюче світло, і король злякався.

— Я покликала тебе, сину, бо настав час, і так треба було, щоб ти прийшов уночі. Пора щось робити. Прочитай оце! — І підсунула до нього два листи.

Карл почитав трохи й грюкнув кулаком об стіл. Але на обличчі його відбивалась не стільки лють, скільки страх. Він недовірливо позирнув на матір — як завжди, скоса. «Молодий, а вже такий нездоровий, — подумала Катерина. — Як добре, що я маю ще двох синів! Другий любить хлопців, і я буду єдина жінка, що владарюватиме над ним. Найменший — дуже норовистий, його треба пильнувати, щоб не втнув чого проти мене».

— Я весь час думаю про тебе, сину, — сказала стара. — Ти витратив забагато сили в Блуа, у своєї приятельки, і тепер тобі дуже придасться випробувана материна сила, щоб урятувати трон.

— Повбивай їх! Повбивай! — захарчав Карл, і жили в нього на лобі страшно понадимались. Обличчя він мав не так гладке, як одутле, поросле негустою бородою, коротко підстриженою. Вуса звисали на верхню губу рудуватими кущиками, а спідня губа, звичайно підібгана на знак відрази до цілого світу, тепер відвисла, бо сердегу мучив великий страх. Хриплячи «Повбивай їх!», він розлючено вистромив голову з накрохмалених брижів, і дві чималі перлини у його великих вухах загойдалися й мінливо заблищали.

Стара провадила::

— Пан адмірал, що ти його називаєш батьком… А втім, називай і далі, це заб'є йому баки. Цей бунтівник відверто мені загрожує, а ота його злиденна козяча королева сказала мені у вічі, що вона мене не боїться. «Я знаю, що ви не їсте малих дітей», — ось як вона висловилась. Та я можу тебе запевнити: нічогісінько та піренейська коза не знає. Ось, наприклад, вона сама має двох дітей, і їх я якраз збираюся з'їсти. Дівчисько написало оцього зворушливого листа, і брат його отримає. Тим певніше лицарський дух і відвага приведуть його сюди, а вже він тоді стане мені принадою для всіх інших гугенотів. Париж і тепер аж роїться ними, та в почті їхнього бравого принца їх наїде сюди ще більше. — Вона зовсім стишила голос — до шепоту. — Отоді ми їх і впораємо. У всіх гасконських крикунів тоді буде одна голова, а її вже зітнути неважко. Тихо! — гримнула вона на сина, бо видно було, що зараз він знову зарепетує: «Повбивай їх!» Тим часом і пані Катрін перелітала думкою безодню, ще не знаючи сама, чи піде коли за тією думкою діло. Повільно, слово по слову, вона пригадала вголос:

— Герцог Альба колись мені сказав: «Десять тисяч жаб не варті одного лосося», — а я йому відповіла: «Під лососем ви можете розуміти двох осіб».

Стара королева довго, уважно дивилась на сина, хоч він відповідав їй тільки поглядом скоса.

— Правда, й нас же тільки двоє,— промовила вона несподівано, вже не пошепки, а своїм жирним млявим голосом.

Карл з переляку, забувши, що позад нього нема стільця, гепнувся перед нею просто на підлогу.

— Сиди, сиди, — сказала мати, нахилившись до нього й знов зашепотіла йому на вухо. Вона шепотіла так довго, що за віконними завісами вже мріло травневе світання, коли король вийшов від неї.

З кутка виступив офіцер зі смолоскипом — він чекав там цілу ніч, а скоріше, мабуть, підслухував під дверима. Карл, сповнений люті й страху, пішов за ним. Капітан довів його до дверей спочивальні й гримнув на поснулу варту в передпокої, аж солдати посхоплювалися з лав, стукнувши алебардами об підлогу. Карл підозріливо, скоса обдивився їхні обличчя, як їх по черзі освітлювало полум'я смолоскипа. Тоді зайшов до спочивальні й ліг у ліжко.

Але заснути він не міг: під сплющеними повіками весь час виринали обличчя: все вороги, вороги, вороги, і серед них останні, кого він бачив: його власні охоронці. Нараз йому примарилось, ніби він бачить, як відчиняються двері — відчиняються нестерпно довго й повільно; та врешті