Читати книгу - "Діти морських туманів"

Справді, Янів мотоцикл був уже тут — стояв при вході в берестову алею, так само звично, як колись його грузовик із мукомельні. Я хапаю брата за руку.

— Гійоме, — шепочу, — чому все стає таким складним, коли виростаєш…

— Може, й так, Фан! Але подивися на наші Сонячні Дзиґарі. Вони вірно чекають на тебе щовечора. Будь же й ти терпелива…

У сутінках розрізняю Янову постать. Він підходить до нас. Я гарячково витираю мокрі щоки — тільки б не заплакати перед Яном! — і вже збираюся відсунутись од Гійома, але він міцно обнімав мене за плечі.

— Сиди! — гримав.

Я розумію, що в цьому жесті, продиктованому якимсь братерським злопам'ятством, виявилося його бажання захистити мене.

«Я не потерплю, щоб тобі завдавали болю!» ось що хотів він цим сказати.

Погляд Яна на якусь мить затримався на кожному з нас, і я прочитала в ньому спершу подив, потім якусь тривогу. Він не звик бачити Гійома розніженим, а Фанні заплаканою.

— Що таке? Щось сталося з Капітаном?

Гійом лагідно всміхнувся Янові і ще міцніше пригорнув мене до себе:

— З Капітаном усе гаразд.

— Тоді що з вами? Що з тобою, Фанні? Цього разу Гійом усміхається до мене:

— А хіба я не маю права обняти свою маленьку сестричку?

Тепер Ян, зовсім спантеличений, стоїть і міряє нас поглядом з ніг до голови. У нього справді якийсь нещасний вигляд. Можна подумати, що він чимось завинив. А в чому він винен? Як би він міг відгадати, що цього вечора саме він завдав мені болю?..

«Годі, Гійоме, годі!» — хотілося мені крикнути, і я, облишивши брата, кинулася до будинку…

— Пішов би ти краще до Гійома в майстерню. Ця робота не для тебе! — буркнула я.

Ян з рушником у руці витирав ножі і виделки.

— Дуже мені потрібна його етажерка! До того ж полірувальна машина страшенно шумить.

За вечерею я весь час почувала на собі його погляд, то тривожний, то пильний, то похмурий, а тепер він намагається засвідчити мені свою прихильність. Невже мені треба було добре наплакатися, щоб Ян зацікавився мною?

Пригадалась одна давня наша суперечка в машині, коли ми їздили в Удіньйоль. «Не треба плакати, Фанні!» — сказав тоді Ян. А я, гордо стримуючи сльози, відповідала: «Не турбуйся, я не з тих, хто скиглить!..» Невже у двадцять три роки хлопець стає зовсім не таким, як у двадцять? І я ще три роки тому виявляла, як мені здається, більше завзяття і не дозволяла жаліти себе. А тепер, похнюпившись над стосом брудного посуду, мусила примиритися з тим, що Ян бачить мене такою нещасною: червоне обличчя, незграбні рухи, надтріснутий голос.

— Фан, ти не хочеш мені сказати, чого така засмучена?

Я люто шарувала каструлю з давнім накипом на дні.

— Це тому, що Гійом скоро поїде від вас? Я заперечливо похитала головою:

— Ні!

— Краще було б це! — пробурмотів він. — Ну, тоді… виходить, через Нікола?.. Чи, може… через мене?

Я майже встромила носа в каструлю з водою. Каструля полетіла додолу. Ян підняв її й повернув мені, не спускаючи з мене погляду. Я мовчки бовталася руками в раковині. Тоді він поклав на стіл з півдесятка ножів, які перед тим витирав, підійшов до мене, повернув до себе, узяв мої руки й витер їх своїм рушником, потім збив мені на лоба пасмо волосся і пальцем доторкнувся до щоки. Як це нагадувало недавній підбадьорливий жест Гійома, — тільки більш стриманий, не такий упевнений. Але і в ньому було стільки стихійної ніжності, що я одразу вся ожила.

— Спасибі тобі, Яне, — кажу я, — ти добрий.

— Це тобі так здається! — вигукує він, щоб приховати ніяковість. — Якби я був добрий, то не мучив би тебе знову!

«Над цим „знову“ треба подумати! — кажу я собі.— Але годі психологічних копирсань, Фанні! Спускайся з хмар на грішну землю».

— Ану його к бісу, цей посуд, — мовить Ян, жбурляючи вогкий рушник на стілець. І тягне мене до вітальні.— Ходімо, — каже він. — Я пограю тобі на піаніно — тільки тобі одній.

Я жену з свого серця тривогу й даю себе заколисати музиці. Цю ясну обітовану землю, куди привів мене Ян-поет, мені б не хотілося затьмарювати своїми сумнівами, журбою. Я приймаю її в свої долоні, як найкоштовніший дар…

А завтра вже, не раніше, буде час подумати і про Нікола…

Як тільки було подано трап, Ян першим піднявся на борт і зробив це так невимушено, ніби переступив поріг Сонячних Дзиґарів.

— Good evening, gentlemen! I am your agent[4]. Якийсь офіцер повів його до капітана. І Ян гукнув нам здалеку:

— Обходьтеся без мене. Можете оглянути корабель. Це вже погоджено з черговим офіцером.

Гійомові і Годлен не треба було повторювати двічі. Тримаючись за руки, вони пройшли палубою корабля «Клан Макленан» і почали підніматися на капітанський мостик.

Великий корабель, що прибув з далекої Індії, дрімав у спокої ночі. У темному небі гордо вимальовувалися могутні й величні контури його корми, вантажних стріл, червоно-чорної труби, освітленої прожектором.

Які тільки фантазії не спадали іноді Янові на думку! Сьогодні ввечері ми сиділи на кухні — у нас якраз вечеряла й Годлен, — коли він раптом став на порозі не сам, а тримаючи за руку Марінетту.

«Оце я, йдучи повз будинок Ферків, — пояснив Ян, —