Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

Се ж загиблиця моя!

І не то що з кістьми, з салом,

Але з стидом і скандалом

Пропадати мушу я!

Таж як буде цар питати:

«Як зовешся?» - то брехати

Неможливо! «Я Бассім,

Я коваль»,- скажу… О боже!

А він скаже: «Гей, небоже,

А чого ти вліз в мій дім?»

Ну, пропасти, то пропасти,-

Але скажуть: «Може, красти

Ти у царський двір заліз?»

Господи! Подай підмогу!

Відверни ще сю тривогу,-

То піду спасаться в ліс».

Ось вже ближче, ближче проба…

А халіф усе спідлоба

На Бассіма погляда

Та аж душиться зо сміху

І сердечну має втіху,

Що така йому біда.

Вже остатнього між всіма

Розпитав і на Бассіма

Спокійнесенько кивнув.

Та сей бідний неборака

Став, затявся, мов ломака.

Наче сам себе забув.

Халіф

Гей, більдаре, що так тужиш?

Як зовешся? Довго служиш?

Кілько маєш ти платні?

Знов Бассім стоїть, як ступа!

Капітан

(стиха)

Ну, ти, смотолоко глупа,

Що стоїш, немов у сні?

Бассім

(немов прокидаючись)

Га? Що? Як?

Халіф

Як звешся, друже?

Бассім

(у великім страсі)

Царю мій, невже так дуже

Рад ти знать моє ім’я?

(Сам до себе)

Боже, зглянься на розпуку!

Адже ж на смертельну муку

Сам себе тут видам я!

Джіафар

Гов, більдаре! Що гадаєш?

Як халіфу одвічаєш?

Ближче приступи сюди!

Просто стій, дивися сміло,

Одвічай як слід про діло,

Бо дограєшся біди.

Бассім

(несміло поступає наперед)

Я… татунцю Джіафаре…

Най мене сам пан біг скаре,

Коли я що або що…

Тут не то що… годі знати…

Що до чого… одвічати

Не бажаю ні за що.

Халіф

Гарно, синку, се сказав ти,

Щиро, мудро, після правди.

То скажи нам ще одно:

Хто був батько твій і дід твій?

Чи більдарами був рід твій?

Сам ти служиш як давно?

Бассім

Рід мій… рід мій… о, їй-богу!

Здавна… мать його за ногу!…

В неперерваній черзі…

Пра-пра-пращур мій Бар-Гарун.

Повідають, був більдаром

Ще у Ноя в ковчезі.

Мій прапрадід був більдаром,

Також прадід був більдаром,

Був більдаром батько й дід,

Бабка тож була більдаром,

Мати тож була більдаром,-

Був більдаром весь мій рід.

Тут, хто був у царській зали,

Реготатись дуже стали,

А Бассім немов зомлів:

Чув, що сам язик у роті

Біга по своїй охоті,

Та спинить його не вмів.

А халіф стоїть, не писне,

Хоч і сам трохи не трісне

Зо сміху. Та ось двірня

Стихла; він став знов питати:

«Ти більдар! а скільки ж плати

Побираєш ти щодня?»

Бассім

(у крайній розпуці)

Пла… пла… плати? Що вже плати?

Кажеш голову утяти,

То байдуже. А в тюрму -

Хай і так. А в міх та в воду,

Навіть сього тобі зроду

Тож за зло я не візьму.

Халіф

Славно, сину! Річно, значся,

Маєш ти дукатів двадцять

І щодня печені фунт.

Бассім

(витріщаючи очі)

Та… дукати… що й казати…

Е, свистати на дукати!

А печеня - ось що грунт.

Халіф

Ну, тепер, мої більдари,

Хочу бачить, чи для кари

Злим у вас міцна рука.

І швиденько шле трабанта

До темниці коменданта,-

Заповідь йому така:

«Трьох злочинців, що за вбійства,

За розбої і злодійства

Вже засуджені були

І віддавна ждали смерти,

Має зараз тут приперти,

Щоб тут кару прийняли».

Не пройшло хвилин багато,

Аж іде тюремний «тато»

І злочинців страж веде,

Руки ззаду пов’язавши,

Шиї геть повідкривавши,

Щоб було рубати де.

Ось перед халіфом стали,

Очі сумно поспускали,

А халіф до них рече:

«Чи то ви ті бузувіри,

Що робили зла без міри?

О, та кара не втече!»

Злочинці

О, владико правовірних!

До тих злочинів безмірних

Гнав нас, знать, отець змії!

В жалю й скрусі тут ми нині:

Покараєш - га! ми винні,

А простиш, то ми твої.

Халіф

Ні, не ждіть собі пощади!

На те зло немає ради

Іншої, окрім меча.

Гей, Ахмете, ну, щосили

Зараз першому в тій хвили

Голову знеси з плеча!

Злодій клякнув, похитнувся,

Та Ахмет лиш замахнувся,

І скотилась голова.

«Ось, владико правовірних,

Кара злочинів безмірних:

Кров булькочеться жива».

Халіф

Добре так. Життя погане -

Й смерть погана. Ну, Османе,

Ти вчини другому так!

Злодій ще не озирнувся,

Та Осман лиш замахнувся -

Ані пікнув неборак.

Халіф

Ну, а ти, більдаре статний,

Що був на черзі остатний,

Свою зручність покажи!

Вийми з піхви меч без ляку

І отсього розбишаку

Зараз трупом положи.

Якби грім при ньому вдарив

Чи окріп його ошпарив,

Не злякався б так Бассім.

«Матінко моя ти мила!

Ось моя остатня хвиля!

Ну, пропав же я зовсім!

Як же меч мені виймати,

Як розбійника стинати,

Коли се пальмовий бук?

Горенько! Тут хоч розсядься,

То з життям тра попрощаться

Ще зазнати стиду й мук».