Читати книгу - "Між фазами Місяця, Ендрю Мейн"

— Таємниця. Каже, ви бережете страшну таємницю.

Моховик підходить до мішка, який скинув біля колоди, копирсається там і нарешті дістає пляшку.

Нагадує вона пляшку з-під віскі, але наповнена прозорою рідиною. На чорній наліпці — закручена в спіраль кобра й слова «Зміїний укус».

Моховик дістає з-за пояса ніж, хапає кінчик мого великого пальця, проколює його й стискає над горлечком пляшки.

Моя кров скрапує в алкоголь, розчиняючись темними згустками.

Після цього Моховик дістає з задньої кишені хустинку й зав’язує навколо мого пальця так, що болить сильніше за надріз.

Закручує пляшку, трусить її й підіймає до місячного сяйва, на щось чекаючи.

Я не розумію, звідки він узагалі знає, де місяць. Хіба що він не повністю сліпий або бачить якось інакше.

Вдовольнившись побаченим, відкорковує пляшку, ковтає, а потім знову хапає мене за руку й виливає суміш крові з випивкою на мою ліву долоню.

Гадаю, саме це й вирішить мою проблему.

Я зацікавлено зиркаю на Роберта, але Моховик дивовижно міцно хапає мене за підборіддя і вдивляється в очі, ніздрі, а потім і в рота.

— Диявола шукає, — припускає Роберт.

Задовольнившись результатом, Моховик підіймає руку з пляшкою й торкається мені до губ, пропонуючи випити.

Рідина на смак — як зерновий спирт із оцтом.

Щоки заливає жаром, і я відчуваю, як у мозок крижаними кристалами впивається мігрень. За мить трохи чманію, а моє внутрішнє вухо вирішує зробити сальто.

Хтозна, що в тому «Зміїному укусі», та його ефект не тільки алкогольний, а й неврологічний.

— Вам пощастило, — каже Роберт. — Дістати «Зміїний укус» дуже непросто.

Так, у супермаркеті його точно не купиш.

Моховик силоміць саджає мене на землю й щось каже Роберту.

— У вас є предмет, що належить людині, на яку ви хочете накласти закляття?

— Так.

Я лізу в кишеню, та Моховик ледь не ляскає мене по руці.

— Стривайте, — каже Роберт. — Спочатку йому треба розвести багаття.

Моховик підводиться, йде до кущів навколо білих каменів і збирає там хмиз і галуззя. Досить вправно, як на сліпого.

Складає все переді мною в купу. Деякі гілки хльоскають по схрещених ногах.

Назбиравши вдосталь хмизу, сідає навпроти, дістає коробку сірників і розводить багаття.

Вогонь невеликий: такий зазвичай розпалюють, щоби зварити кави.

Моховик знову каже щось Роберту.

— Біблію маєте?

— Так, — я вказую на паперовий пакет біля колоди. — Заплатити йому зараз?

— Гроші не для нього, — відповідає Роберт, підіймаючи пакет і передаючи його мені.

Моховик простягає руки долонями догори. Я дістаю Біблію з пакета й кладу йому на руки. Він тримає її над багаттям і починає розривати навпіл. Сторінки летять у вогонь слідом за грошима.

Не знаю, в чому тоді була річ — у місячному сяйві чи моєму цинізмі, — та принаймні одна купюра з тих, за якими я стежив, запалала, наче ксерокопія. Ким би там не був Роберт, а заміна — справжній фокус.

Моховик ворушить багаття палицею, доки воно добряче не розгоряється. Знову простягає до мене руку.

— Передайте предмет, що належить вашому ворогу, — каже Роберт.

Я даю Моховику ручку. Спочатку пальці обмацують незнайомий предмет, а тоді він бере її обома руками і вкидає у вогонь.

Цікаво, що б він робив, якби я приніс шматок металу — типу ключа від дверей?

Я відчуваю запах паленого пластику. Моховик іще раз набирає в рота «Зміїного укусу», розприскує його в багаття, звідки вилітає вогняна куля, що освічує моє обличчя, й повторює це ще шість разів.

Стає спекотніше, багаття нарешті палає на повну. «Зміїного укусу» майже не лишилося.

Коли догоряє останній вуглик, Моховик бере дрібку попелу. Кидає у пляшку, трусить і роздивляється у місячному сяйві.

Відкорковує й підносить мені, аби я випив.

— До останньої краплі, — каже Роберт.

Там чарки три, не менше.

Ігноруючи здоровий глузд, я випиваю все одним ковтком. Цього разу в голові пече, а в горлі відчуття, ніби його розірвала снігова людина.

Раптом голова важчає, й мене хилить убік. На землі значно приємніше, і я вирішую трошки полежати. Моховик підводиться, і я дивлюсь, як його босі ноги віддаляються туди, звідки він прийшов, поступово розчиняючись між дерев і туману.

Якийсь час лежу, намагаючись зрозуміти, чому припхався сюди й на що розраховував. Згодом підходить Роберт і допомагає підвестися, закинувши мою руку собі на плече.

— Ходімо звідси, — каже він мені, доки ми прямуємо стежкою, якою прийшли.

— Я думав, буде гірше, — відповідаю, намагаючись піднімати ноги, щоб не волочилися по землі.

— Дочекайтесь похмілля.

— А існують інші види магії? — питаю я, спотикаючись.

— Що ви маєте на увазі?

— Темніші. І ще потужніші.

Якийсь час Роберт веде мене в тиші.

— Знаю я ще одну людину. З якою Моховик і міс Вайолет не мають нічого спільного.

— А ви маєте?

— Ні, так не піде, — крутить він головою.

— А якщо я заплачу? Чимало.

Доки він обмірковує, триває довга мовчанка.

— Ні. Це дуже лиха людина. Моховик знає, як заморочити демонів та змусити виконувати його накази. Цей інший чоловік — він сам демон.

Розділ 43. Установлений порядок

Я прокидаюся від дзижчання телефона на нічному столику. Відповідаючи, відчуваю, як голова вібрує від затяжного ефекту суміші «Зміїного укусу», попелу й моєї крові.

— Крей, — кажу я, намагаючись не позіхнути.

— Я їм не дзвонив, — каже голос в слухавці.

Дивлюсь на екран. Код Лос-Анджелеса, номер незнайомий.

— Вам пощастило, бо я й гадки не маю, хто ви, — відповідаю, ведучи пальцем до червоної кнопки.

— Це Санджей.

— О, радий чути. Що сталося? Чен вас звільнила?

— Ще ні. В новини це не потрапило, та ми знайшли підозрюваного.

— Той тип із Бразилії? Найманий убивця?

— Так… не питатиму, звідки вам це відомо. Коротше, в будинку ми знайшли його відбитки. І на велосипеді, який належав Крістоферу Бострому, теж. Ми зняли відбитки під сидінням.

— Чудово, — відповідаю я.

— Це ще не все. Підозрюваного, Ордаво Сімса, учора вночі було вбито у тюремній камері. Ми не встигли його екстрадувати.

— Не скажу, що мені його шкода.

— Річ тут ось у чому. У справі він проходив як свідок, позаяк більшість відбитків у будинку належать не йому. Можливо, він був співучасником.

— Цього я й боявся.

— Так, але Чен і компанія надто вже прагнуть закрити цю справу. Ордаво вбивав у складі банди. Є навіть свідки, які бачили, як він зарізав людину ножем.

— Але коли зник Летрой, він сидів за ґратами, — нагадую я.

— Для Чен це не має значення. Їм є діло лише до тіл у вімблдонському будинку. Знайшлася людина, на яку їх можна повісити, — вважай, справу закрито.

— Але не для вас.

— З професійної точки зору — для мене теж. Мені сказали згортати дотичні дослідження, бо суду не буде. Чен проведе завтра прес-конференцію й повідомить, що слідство скінчилося.

Помітно, що Санджеєві не все одно.

— То чому ви мені телефонуєте?

— Бо це лайно собаче. Ми стільки всього знайшли… і Чен уб’є мене, якщо дізнається, що я комусь про це розповів…

— Канібалізм?

Мить мовчазного шоку.

— Так. Ми знайшли кілька невеликих зазубрин у кістках. Крім того, деяким добре