Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

— Се шетефр творіння, — відповів старий банкір.

— Він піймається на гачок, як хлопчак, — сказав Растіньяк на вухо Дельфіні.

— Е, він заробляє досить, щоб...

— Щоб трошки розтрусити, чи не так?.. — сказав дю Тільє, перериваючи баронесу.

Нюсінжен походжав по салону, немов йому не сиділось на місці.

— От зручна хвилина, щоб умовити його сплатити ваші нові борги, — сказав Растіньяк баронесі на вухо.

У цю саму хвилину Карлос, що прийшов на вулицю Тебу з останніми інструкціями для Європи, яка повинна була грати головну роль у комедії, вигаданій для обдурення барона де Нюсінжена, виходив сповнений надії. До бульвара його проводив Люсьєн, досить стурбований виглядом цього напівдемона, переодягненого так добре, що він сам пізнав його тільки по голосу.

— Де, чорт забери, знайшов ти жінку, красивішу за Естер? — спитав він у свого спокусника.

— Сину мій, цього в Парижі не знайдеш, такий колір обличчя у Франції не виробляється.

— Ти бачиш, я ще досі приголомшений нею. Венера Калліпіга не краща! Можна втратити душу через неї... Та де ти її взяв?

— Це найвродливіша дівчина в Лондоні. Напившись джину, вона вбила у припадку ревнощів свого коханця. Коханець — негідник, якого позбулась тепер лондонська поліція, а це створіння вислали на деякий час у Париж, щоб справу забули... Ця шельма була прекрасно вихована. Вона — дочка пастора, говорить французькою мовою, як рідною; вона не знає й ніколи не взнає, для чого вона тут. Їй сказано, що коли вона тобі сподобається, то зможе витягти в тебе мільйони, але що ти ревнивий як тигр; їй дали такий самий розпорядок життя, як і той, що був у Естер.

— А якщо Нюсінженові вона сподобається більше, ніж Естер?

— Ага! Ось ти й дійшов до цього!.. — скрикнув Карлос. — Сьогодні ти вже боїшся, що не здійсниться те, що так лякало тебе вчора. Заспокойся. Ця білява й біла тілом дівчина має сині очі: це протилежність прекрасній єврейці; тільки очі Естер можуть збудити такого зіпсованого чоловіка, як Нюсінжен. Ти ж не міг би переховувати в себе поганулю, чорт забери! Коли ця лялька зіграє свою роль, я її відішлю з довіреною особою в Рим або в Мадрид, де вона розпалить чимало пристрастей.

— Якщо вона у нас тільки на короткий час, — сказав Люсьєн, — то я повертаюсь до неї...

— Іди, синочку... втішайся... Завтрашній день теж твій. А я чекаю одну особу, якій я доручив дізнатись, що робиться у барона Нюсінжена.

— Кого саме?

— Коханку його камердинера; адже треба завжди знати, що робиться у ворога!

Опівночі Паккар, гайдук Естер, зустрівся з Карлосом на мосту Мистецтв, у найсприятливішому в Парижі місці, для того, щоб обмінятись двома-трьома словами, яких ніхто не повинен чути. Розмовляючи, гайдук поглядав в один бік, а його господар у другий.

— Барон сьогодні їздив у поліцейську префектуру між четвертою й п’ятою годиною, — сказав гайдук, — а ввечері похвалявся, що знайде жінку, яку він бачив у Венсенському лісі, йому обіцяли...

— За нами стежитимуть! — сказав Карлос. — Але хто?

— Вже користувались Лушаром, торговельним приставом.

— Дитячі іграшки, — відповів Карлос. — Нам слід боятись тільки поліцейських агентів карного розшуку, а оскільки він не діє, можемо діяти ми!..

— Є ще одна річ!..

— Що саме?

— Друзі з “левади”... Я вчора бачив Лапурая... Він “пришив” одну сім’ю, і в нього десять тисяч “брязкачів” по п’ять “монет” золотом.

— Його заарештують, — сказав Жак Коллен, — це вбивство на вулиці Буше.

— Які будуть накази? — спитав Паккар з таким шанобливим виразом, немов у маршала, що приходив до Людовика XVIII одержати пароль.

— Будете виїздити щовечора о десятій годині, — відповів лжеабат. — їхатимете швидко у Венсенський, Медонський або Віль д’Аврейський ліс. Якщо хто-небудь буде наздоганяти й стежити, не заважай, піддавайся, будь балакучий, підкупний. Говори про ревнивість де Рюбампре, який, мовляв, нестямно закоханий у пані і, головне, не хоче, щоб у світі знали, що в нього така коханка...

— Розумію. Чи треба озброїтись?

— Ні в якому разі! — жваво сказав Карлос. — Зброя!.. Навіщо це? Аби лиха наробити. Ні в якому разі не застосовуй свого мисливського ножа. Коли можна переламати ноги найдужчій людині тим ударом, який я тобі показував... коли можна битися з трьома озброєними фараонами з впевненістю, що вкладеш двох, перш ніж вони витягнуть свої оселедці, — чого ж боятися? Хіба ти не маєш ціпка?..

— Правильно! — сказав гайдук.

Паккар, на прізвище “Стара Гвардія”, “Лихий трусик”, “То й край”, людина із залізними литками, сталевими руками, італійськими бакенбардами, артистичною шевелюрою, бородою сапера, з блідим і байдужим обличчям, як у Контансона, приховував свій запал у собі і відзначався постаттю тамбурмажора, що відкидала будь-які підозри. Втікач з Пуассі або Мелена[62] не матиме такої поважної самовпевненості й віри в свою гідність. Бувши у ролі Джафара при Гарун-аль-Рашиді з каторги, він виявляв до нього таке саме товариське захоплення, як Пейрад до Корантена. Цей цибатий велетень мав не дуже широкі груди, небагато м’яса на кістках і поважно виступав на своїх довгих кеглях. Ніколи права нога не ступала, поки праве око не дослідить зовнішні обставини з характерною для злодіїв і шпигів лагідною швидкістю. Ліве око не відставало: що крок — то погляд! Сухий, спритний, щохвилини до всього готовий, Паккар, якби він не мав таємного ворога, так званого “напою хоробрих”, був би довершеною, як казав Жак, людиною, такі він мав значні таланти, потрібні для людини, яка воює з суспільством. Але господареві вдалось умовити раба, що брав участь у ділі, пити тільки ввечері. Повернувшись додому, Паккар ковтав рідке золото, яке потроху наливала йому незграбна, товста дівка з Данцига.

— Дивитимемося уважно! — сказав Паккар, вклонившись тому, кого він називав “своїм сповідальником”, надягаючи знову свій розкішний капелюх з пір’ям.

Ось за яких обставин такі спритні люди,