Читати книгу - "Курилася доріженька, Роман Купчинський"

Таємничий тон цього зазиву немало здивував Петра. Поза плечі Полоза він перекинувся поглядом із Городюком, який аж губу з дива відчинив.

Ввійшовши в кабінет, старий замкнув за собою двері і… витягнув портмонетку.

— Війна, Петрусю, не жарт, — говорив при цім. — Багато біди прийдеться тобі зазнати… Не раз не доїш… Може, не довезуть харчів, може, треба буде купувати…

— Що, вуйко… гроші?!.. — аж настрашився Петро. — Я не візьму…. Мені не треба. Врешті, я буду мати свої…

Полоз відвернув очі від портмонетки і глянув з докором на Петра.

— Що таке? Дурниці говориш: не треба грошей!

Видобув з портмонетки якийсь банкнот і пхав його в руку Петрові. Петро цофнув руку.

— Ні, вуйку, я таки не візьму, — сказав щиро і немов трохи завстиджено.

Полоз схвилювався.

— Чому не візьмеш? Чи тому, що я твій свояк?!

— Але ж ні…— зам’явся Петро. — Але тому, що мені не треба.

— Треба, не бійся. Бери, як дають…

— Я… дякую… Вуйко самі будуть потрібувати.

— Ти мною не журися, — відповів Полоз. — Ну!.. Петре… Що виробляєш!?

Зварич постановив собі, що за ніяку ціну грошей не візьме.

— Дуже дякую, вуйку… Я розумію, але мені фактично не треба…

Відступився назад і підніс на Полоза очі. Старий радник перестав уже гніватися. Стояв безпомічно насеред кімнати і жалісно дивився в далечінь.

— Не хочеш, — сказав, немов до себе, старий. — Думаєш: жаль мені буде потім. Старий скупар, думаєш… Сину! Ви — стрільці, то не образ, не книжка і не жебрак. Ви — наше рідне військо! Візьми, сину!

Казав це таким тоном, що Петро розм’як, як віск.

— Вуйку! Я вас не хотів образити. Я собі думав…

— Що ти собі думав про мене, я знаю. Але ти візьми! Прошу тебе. Не тобі даю, а Україні!..

Петро глянув на Полоза і побачив, що радник кліпає очима, стримуючи настирливі сльози. Жаль йому стало старого. Підійшов ближче і поцілував старого в руку.

— Вибачте, вуйку!

Полоз мовчки обняв його і поцілував у голову. Петро почув, як йому в кишеню всунулась Полозова рука. Не боронився… Старий не йому давав, а Україні… Вийшли з кабінету…

— Що ви там за нараду відбували? — спитав Городюк.

— Нічого важного, — відповів весело Полоз. — Я мав дещо Петрові сказати.

Пані Полозова всміхнулася вдоволено. Видно, знала, а може, тільки догадувалась про зміст їхньої розмови.

— Ну, Петре! Час! — закомандував Городюк…

— Їдьмо, дядьку.

Почали прощатися. Ніколи ще Полози не прощали так сердечно ні одного, ні другого. Аж на поріг вийшли і довго ще руками махали за бужанською фірою.

Бужанці поїхали на станцію. В місто не було чого їхати. Воно тільки нервозно здригалося і шуміло якимсь придушеним, вистрашеним клекотом. Залізнична станція — мов розпорпане муравлище. Залізничники снувалися без ціли в різні сторони, хапаючись то за це, то за те. На пероні товпа людей — усякого пола, віку і стану. Все те перемішане, перестрашене і розтеркотане, мов старий млин. Оклики, крики і зойки…

Як тільки з’явився біля товпи який залізничник, зараз його окружали з усіх сторін, і запитам не було кінця.

— Коли буде потяг?..

— Бійтеся Бога, чому нема потяга?..

— Де ж той обіцяний?..

Залізничник успокоював, сам не менше перестрашений, і старався якнайшвидше видобутись з обіймів товпи.

— Нічого з цього не буде, — сказав Городюк до Петра. — Не виглядає, щоб потяг швидко надійшов.

Але для певности пішов до уряду за інформаціями. Там сказали йому, що потяг напевно відійде, але коли — не знати, бо спізнений.

Городюк вийшов і махнув безнадійно рукою.

— Нема що чекати!

— А що ж я зроблю?! — журився Петро.

— Поїдеш возом до Львова. Вертаймо назад до Бужан, а звідтам завтра рано просто на Львів.

— Нема іншої ради! — погодився Петро, радий, що ще нинішній день перебуде в Бужанах.

Решта бужанських новобранців теж не мала нічого проти цього, і віз рушив битим шляхом у сторону рідного села.

В Бужанах пані і панночка Керницькі ждали на Городюка, як на спасення. Він мав же ж їм дати перші вістки про заходи коло звільнення отця Еміліяна.

Коли на подвір’ї з’явився і Петро, вони аж ізжахнулися. Поворот Петра не віщував нічого доброго. Але Городюк зацитькав і потішив їх якось, хоч сам немало загризся перешкодами, які тепер виринули.

Пані Керницька на все годилася, всьому притакувала. Її великі добрі очі спочивали весь час на Городюку, мовби від нього залежало звільнення чоловіка.

— Тільки прошу вас, Петре, — сказала, звертаючись до Зварича, — їдьте якнайскоріше до Львова. Я вас, правда, випихаю з дому, але ви самі знаєте, о що розходиться.

— Але ж, пані добродійко, я їду хоч би зараз, — відповів Петро і… дивився на Наталку.

Наталка не просила, щоби їхав, і не могла казати, що ще має час. Сиділа мовчки, понуривши голову, і тільки слухала. Чула вона добре не тільки розмову, але й очі Петра, що весь час блудили по ній…

— Чим же ж ви поїдете? — питалася пані Керницька.

— Не знаю ще. Я міг би їхати ровером, але готово так розмокнути, що далеко не заїду. Мушу піти спитатися хлопців, що зі мною вибираються, може, котрий з них візьме свої коні.

— Їдьте нашими. Тамті, від повозу, повезли мужа, але ще є бороняки.

— Ні, пані, — спротивився Городюк, — вам коні конечні тут, на місці. Як не поїде ніхто з хлопців, то я найму підводу.

— Йди, Петре, — сказав, звертаючись до вихованка, — розвідай, умовся, щоби я знав, як стоїть справа. За той час піду додому, трохи пересплюся, бо таки змучила мене нинішня поїздка…

Вийшли обидва разом з приходства, і зараз за ворітьми звернувся директор до Петра:

— Слухай, хлопче! Щоби ти часом не вирвався з тим усім, що ми нині почули і побачили.

— Добре, дядьку, я не буду.

— Бачиш, я так боявся, щоб ти не почав оповідати. Не треба. Ще їм до жури бракує страху! А воно дурниця… Звичайний військовий маневр.

Розійшлися…

Петро пішов шукати своїх військових товаришів, а Городюк поплівся додому, змучений дорогою, враженнями, а якби хтось докладніше заглянув у його душу, то й деякими сумнівами щодо швидкого звільнення отця Еміліяна.

Довго не вертався Зварич із села. Городюк уже й виспався, вже збирався на обід до Керницьких (Городюки нині не варили), а Петра ще не було. Не дочекавшись його, Городюк пішов сам. Щойно коло четвертої пополудні вернув Петро. Пані Керницька хотіла зараз дати йому щось їсти, але Петро подякував. Пополуднував, як казав, добре в Василя і зовсім не голодний.

— Чого ж ти