BooksUkraine.com » Сучасна проза » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні 📚 - Українською

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

111
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову" автора Клаудіо Лаґомарсіні. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 38 39 40 ... 48
Перейти на сторінку:
відкриття цілком руйнує наші енциклопедичні знання: у п’ятнадцять років у дівчини вже... Напевно, вона просто поголилася. У тих фільмах, що ми бачили, більшість жінок так і роблять.

Верба аж підскакує, ляскає мене по плечу («ти бачив?!») і притискається щокою до моєї щоки.

— Гей, — шепоче, — я перший її знайшов, дай мені подивитися!

Кивком прошу його зачекати ще хвильку, тому що не встиг роздивитися груди. Вони в Рамони невеликі, але пропорційні. Соски маленькі й темні, уявляю їх собі на язиці — тверді, наче ожина в червні.

Верба вже аж сіпається від нетерплячки, відпихає мене вбік, до стіни, і припадає оком до замкової щілини.

— Вона голить себе між ногами, ця хвойда, — сичить по-зміїному.

А я думаю про Філіпо, про номер у готелі, де вони колись залишаться наодинці. Він увімкне на мобільному одну зі своїх повільних пісень, де співає англійською. Вона дозволить себе роздягти, роздягне його...

На цьому я зупиняюся, не знаю, що далі. Адже було б нереалістично приписати Рамоні вміння, мистецтво, до­свід та вирази нещирого задоволення, які я бачив у професіоналок з порно.

Я залишаю Вербу біля ванної і йду до спальні, беру телефон. Жодного повідомлення. Уявляю, якою може бути гола Сара. Приліплюю їй подумки груди й сідниці Рамони, уявляю, що і вона теж голиться. Згадую вираз екстазу, що бачив на її обличчі в пабі.

До моєї спальні зазирає схвильований Верба:

— Ходи сюди, дурику! Бігом! — кличе. — Хвойда миє собі піхву і вже забавляється пальцем!

Його щедрість мене дивує, на його місці я б насоло­джувався такою виставою сам.

Я схиляюся поряд із ним, вилиця до вилиці, око до ока, намагаємося впіймати фокус. Шум води в душі припинився. Рамона сидить на унітазі. Верба з мене покепкував і не в змозі утриматися від посмішки.

— Срати сіла, — каже мені.

Бачимо, як Рамона раптом повертає голову до дверей, і мимоволі прикриваємо роти рукою.

У цю мить чути, як гукають знизу:

— Де ви є? Ходіть сюди, допоможіть вивантажити пакунки з продуктами!

**

Не хочеш влаштовувати свято? То запроси принаймні на піцу «алла романа[39]»! Або на аперитив із чипсами, хоч щось!

Мама просто у відчаї, не розуміє, як це хлопець не хоче влаштовувати свята з приводу свого вісімнадцятиріччя. А я відповів, що мені більше до вподоби свята інших. Терпіти не можу власний голос, що промовляє через кожні п’ять секунд «дякую», терпіти не можу, як на мене дивляться, коли я розгортаю подарунки. А ще — не знаю, кого запрошувати. Ну, Іларію з друзями з кемпінґу, кількох однокласників, з якими у мене кращі стосунки. А от Сару? Чи треба запрошувати Сару?

Знаходимо компроміс із мамою, погоджуємося на родинну вечерю десь у ресторані. Адже цього літа ми ще ні разу не ходили кудись вечеряти всі разом. Кажу, що згоден. Тепер нехай сама розбирається. Чи запрошувати бабцю? Чи запрошувати Дятла?

Врешті, як я й думав, потреба дотриматися протоколу бере гору. Коли йде запрошувати, змушує мене її супроводжувати, щоб показати, що винуватець свята — я і що їхня присутність буде приємною насамперед мені. Не буде тільки Дієґо, який повідомив, що його вже запросили на інше святкування.

Про все подбає мама: вибере ресторанчик із поміркованими цінами десь на схилах над Бока-ді-Маґра, заїде по торт, купить краватку-метелик, яку з невідомих мені причин за будь-яку ціну хоче начепити на мене. Напевно, це її якось особливо потішить.

Під час вечері розмова точиться неспішно і спокійно, перескакуючи з теми на тему: город, бак, кемпінґ, проб­лема гомосексуальності у сучасному суспільстві. Цього вечора найбільше говорить Вейн, заповнюючи наші лакуни в антології епізодів із життя комерсантів: історії, які ми чули вже тисячу разів, про тих, хто не платить, хто не відповідає на телефонні дзвінки, хто і бровою не веде, аби тільки не витягувати з кишені гаманця. Ніякого поняття гідності у наш час. А якщо звернутися до адвокатів, то доведеться самому платити, до того ж немає ані найменшої гарантії, що отримаєш свої кровні.

Дятел у дуже пригніченому настрої. Якщо йому не дають змоги вихвалятися своїми подвигами юності, то він здається якимось згорбленішим, старішим, майже нічого не чує, доводиться повторювати йому кожне запитання тричі й голосно.

Я дмухаю на свічки і роздивляюся подарунок мами й Вейна: комплект для подорожі, до якого входять дві валізи, сумка на коліщатах, невелика сумка через плече і ваучер «Rayanair». Дятел тикає мені в руку рулончик банкнот, які в мене не вистачає духу перерахувати. Верба з Рамоною вручають мені подарунковий сертифікат із книгарні нашого торгового центру. На картці бачу й підпис Дієґо — занадто акуратний, щоб насправді належати йому.

Коли доходить до рахунку, Вейн бере оплату на себе, і це єдина мить, коли я бачу, як він безпосередньо розмовляє з Дятлом, котрий, розмахуючи чековою книжкою, демонструє велике бажання заплатити. Не знаю, чим там у них усе закінчилося, тому що я пішов допомогти Вербі завантажити до машини мої нові валізи.

У провулку, що веде до нашого дому, нам доводиться здавати назад на кілька десятків метрів, щоб пропустити машину «Преторіанців». За кермом упізнаю лисого, якого я вже бачив раніше.

— А щоб вам усім! — лається Вейн, як тільки їхня автівка проїжджає повз нас.

Коли ми прибуваємо на паркувальний майданчик перед нашим будинком і зупиняємося, відчуваю в душі порожнечу, що виникає зазвичай після феєрверка на Різдво, Новий рік або на пляжі в серпні. У мене в кишені вібрує мобільний: привітання від мого однокласника. Зранку я отримав таке й від тата; він написав, що завтра зателефонує.

Ми якраз витягуємо валізи з машини, коли Вейн наказує зачекати. Швидким кроком іде до нашого будинку. Мама запитує, що трапилось, але він не відповідає. Ми всі завмираємо, я ставлю на землю більшу валізу. Тим часом з’являються бабця з Дятлом, які приїхали своєю автівкою.

Вейн повертається, наказує всім залишатися біля машини і не рухатися. Хтось вибив вікно в кухні, можливо, злодій ще й досі всередині.

Відчувши потребу діяти, Дятел вилазить із машини і рушає до сараю з інвентарем. Повертається з Пушкою, стає попереду, щоб нас усіх захистити, а Вейн сам іде до будинку.

Мама з Рамоною перелякані сидять у машині. Ми з Вербою не знаємо, що робити; в таких випадках почуваємося тими, ким є насправді: недосвідченими хлопчиськами.

— Може, зателефонувати карабінерам? — запитую невпевнено.

Але мене ніхто не слухає.

З хати виходить Вейн, у руках стискає один

1 ... 38 39 40 ... 48
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Подібні книжки до «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні» жанру - Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"