Читати книгу - "Хранителі смерті, Тесс Геррітсен"

Вона поворухнулася перша.

Розвернулася й помчала до сходів. Побігла вниз, мало не падаючи, а за спиною гупали кроки. Жінка перестрибнула останні сходинки, приземлилася на обидві ноги. Попереду зяяли відчинені вхідні двері. Вона помчала до них, зашпорталася й вивалилася на ґанок, де порізала голі ступні об бите скло, майже не помітивши цього: її увага була прикута до дороги попереду.

І до кроків, що наближалися ззаду.

Джозефіна злетіла з ґанку в теплу ніч, побігла доріжкою, і нічна сорочка крилами розвівалася за її спиною. Вона була все одно що білим прапором під яскравим місяцем на відкритій території, але жінка не звернула у ліс, не марнувала часу на пошуки прихистку між дерев. Попереду була вулиця, інші будинки. «Якщо я стукатиму в двері, якщо кричатиму, хтось допоможе». Кроків переслідувача було вже не чути — тільки паніку її дихання та шурхіт нічного повітря.

А тоді — різкий тріск.

Куля з силою вдарила її в ногу. Джозефіна впала, загрібаючи долонями гравій. Спробувала встати, але нога, з литки якої тек­ла тепла кров, не слухалася. Схлипуючи від болю, вона впала на коліна.

«Вулиця. Вона так близько».

Дихання змінилося схлипуванням, жінка поповзла. Попереду, за деревами, світився сусідський будинок, на якому вона зосередилася. Не на шурхоті кроків, які все наближалися, не на тому, як угризався в долоні гравій. Виживання звелося до самотнього маяка, що підморгував із-за гілок, і вона повзла до нього, тягнучи за собою неслухняну ногу, залишаючи кривавий слід.

Перед нею виросла тінь, закриваючи світло.

Джозефіна повільно підвела голову. Він стояв над нею, перекриваючи дорогу, — чорний овал обличчя, непроникні очі. Чоловік нахилився до неї, і вона заплющила очі, чекаючи тріскоту зброї, удару кулі. Ніколи раніше, до цього непорушного останнього моменту, вона не була така свідома власного серцебиття, того, як повітря заходить до легень і вилітає з них. Здавалося, ця мить тягнеться вічно, наче він прагне смакувати перемогу, подовжити її муки.

Крізь заплющені повіки замерехтіло світло.

Вона розплющила очі. За деревами пульсували сині вогні. Раптом до неї звернули фари, і вона опинилася в полоні світла у своїй жалюгідно тонкій нічній сорочці. Авто зупинилося, з-під шин полетів гравій. Дверцята відчинилися, вона почула тріскіт поліцейської рації.

— Міс? Із вами все гаразд, міс?

Жінка кліпнула, намагаючись розібрати, хто говорить до неї. Але голос згасав, світло фар потьмяніло, і останнім, що вона запам’ятала, був удар по щоці, коли вона впала на землю.

Фрост та Джейн стояли на доріжці до будинку Джемми Гамертон і дивилися на підсохлий кривавий слід, який Джозефіна лишила за собою, коли відчайдушно повзла до вулиці. Над головами цвірінькали птахи, літнє сонце сяяло крізь строкате листя, але здавалося, що в цьому тінистому куточку навіки оселився холод.

Джейн розвернулася, глянула на будинок, у якому вони з Фростом іще не побували. То була нічим не примітна споруда, обшита білою вагонкою, із критим ґанком — на цій сільській дорозі було чимало точнісінько таких. Але навіть із того місця, де вона зараз стояла, було видно зазублені обриси розбитого вікна, що відбивали сонце, і цей яскравий уламок світла попереджав: «Тут сталося щось жахливе. Те, що ти ще маєш побачити».

— Ось тут вона впала вперше, — мовив детектив Майк Ебботт. Він показав на початок кривавого сліду. — Дісталася доволі далеко, коли її підстрелили. Впала ось тут, почала повзти. Потрібна неабияка рішучість, щоб просунутися так далеко, але вона змогла доповзти аж сюди. — Він показав туди, де закінчувалася кров. — Ось тут її і помітив патруль.

— Як сталося це диво? — запитала Джейн.

— Вони приїхали за викликом на дев’ять один один.

— Джозефіна їх викликала? — запитав Фрост.

— Ні. Ми вважаємо, що дзвонила власниця будинку, Джемма Гамертон. Телефон стояв у неї в спальні. Утім той, хто телефонував, не мав нагоди щось сказати, бо слухавку одразу ж повісили. Коли операторка спробувала передзвонити, слухавка була знята, тож вона відправила туди патруль, який приїхав за три хвилини.

Фрост глянув на доріжку.

— Багато крові.

Ебботт кивнув.

— Жінка три години провела у невідкладній хірургії. Їй наклали гіпс, і нам це тільки на користь, бо ми лише вчора виявили, що її розшукує поліція Бостона. Інакше вона цілком могла б утекти з міста. — Він розвернувся до будинку. — Якщо хочете побачити ще більше крові — йдіть за мною.

Він повів їх до ґанку, всипаного битим склом. Там вони зупинилися, щоб одягнути бахили. Зловісне попередження Ебботта віщувало нові жахи, тож Ріццолі готувалася до найгіршого.

Але, увійшовши до будинку, не побачила нічого тривожного. Вітальня мала цілком мирний вигляд. На стінах висіли десятки фотографій у рамках, на більшості з них була одна й та ж жінка з коротко стриженим білявим волоссям, у різній компанії. Масивна книжкова шафа була заповнена книгами з історії та мистецтва, старовинних мов та етнології.

— Це власниця будинку? — запитав Фрост, указуючи на білявку на фото.

Ебботт кивнув.

— Джемма Гамертон. Викладала археологію в одному з місцевих коледжів.

— Археологію? — Фрост глянув на Джейн, наче кажучи: «Оце вже цікаво». — Що ще ви про неї знаєте?

— Як нам відомо, вона була законослухняна. Ніколи не виходила заміж. Кожне літо проводила за кордоном, за тим, чим там займаються археологи.

— То чому зараз була тут?

— Не знаю. Тиждень тому приїхала з Перу, де працювала на якихось розкопках. Якби там і лишилася, була б зараз жива. — Ебботт глянув на сходи й раптом спохмурнів. — Час показати вам другий поверх.

Він повів детективів нагору, зупиняючись, щоб указати на криваві сліди на дерев’яних сходинках.

— Спортивна підошва. Розмір сорок другий чи сорок третій, — сказав він. — Ми знаємо, що це сліди вбивці, бо міз Пульчілло була боса.

— Схоже, рухався він швидко, — додала Джейн, зауважуючи, що сліди трохи розмазані.

— Так. Але вона була швидша.

Ріццолі вдивилася у сліди, що спускалися вниз. Хоча кров уже висохла й у вікно на сходи лилося сонячне світло, жах цієї гонитви зберігся на сходах. Вона здригнулася, проганяючи морок, і подивилася на другий поверх, де чекали значно страшніші картини.

— Це сталося нагорі?

— У спальні міз Гамертон, — сказав Ебботт.

Останні сходинки нагору він долав неквапно, наче не мав бажання знову дивитися на те, що бачив дві ночі тому. Сліди тут були темніші, їх залишило взуття, досі мокре від свіжої крові. Вони виходили з кімнати в дальньому кінці коридору. Ебботт махнув на перші двері, до яких вони підійшли. Всередині було незастелене ліжко.

— Це кімната для гостей, у якій спала міз Пульчілло.

Джейн спохмурніла.

— Але ж вона ближче до сходів.

— Так, мене це теж дивує. Убивця проходить повз кімнату міз Пульчілло й прямує одразу до міз Гамертон. Може, він не знав, що у домі хтось гостює.

— А може, ці двері були замкнені.

—