Читати книгу - "Хранителі смерті, Тесс Геррітсен"

Ебботт набрав повітря й рушив далі до хазяйської спальні. Зупинився на порозі, не бажаючи йти всередину.

Коли Джейн зазирнула до кімнати через його плече, зрозуміла причину.

Хоча тіло Джемми Гамертон уже прибрали, останні миті її життя були записані яскравими червоними плямами на стінах, простирадлах, меблях. Увійшовши до цієї кімнати, Джейн відчула подих холоду на своїй шкірі, наче повз неї пролетів привид. Вона подумала: «Насильство завжди залишає свій слід. Не лише у плямах крові, а й у самому повітрі».

— Її тіло знайшли скрученим у дальньому кутку, — сказав Ебботт. — Але, як бачите з плям крові, першу рану вона отримала десь біля ліжка. На узголів’ї маємо бризки артеріальної. — Він показав на стіну праворуч. — А ось там, гадаю, краплі зі зброї.

Джейн відірвала погляд від просоченого матраца й подивилася на дугу краплин, що постала під дією відцентрової сили, коли ніж вирвався з тіла.

— Він праворукий, — завважила вона.

Ебботт кивнув.

— Судячи з характеру рани, судмедексперт сказав, що вбивця не вагався — один чіткий удар перерубав головні судини шиї. За його оцінкою, жертва ще хвилину-дві лишалася при тямі. Їй вистачило цього, щоб схопити телефон і відповзти до того кутка. На слухавці лишилися криваві відбитки пальців, тож ми знаємо, що телефонувала вона вже поранена.

— То це вбивця поклав слухавку? — запитав Фрост.

— Припускаю, що так.

— Однак, ви сказали, що операторка намагалася передзвонити, але тут було зайнято.

Ебботт замислився.

— Гадаю, це трохи дивно, правда ж? Спочатку він дає відбій, тоді знімає слухавку. Навіщо йому це робити?

Джейн мовила:

— Він не хотів, щоб телефон дзвонив.

— Через галас? — спитав Фрост.

Джейн кивнула.

— Це також пояснює, чому він не стріляв у цю жертву. Бо знав, що у будинку є ще хтось, і не хотів її розбудити.

— Утім вона прокинулася, — сказав Ебботт. — Може, чула звук падіння тіла. Може, міз Гамертон змогла скрикнути. Хай там як, щось розбудило міз Пульчілло, вона увійшла до кімнати, побачила чужого. І кинулася навтьоки.

Джейн дивилася у куток, в якому померла Джемма Гамертон, скрутившись у калюжі власної крові.

Вона вийшла з кімнати й пішла назад коридором. У дверях до кімнати Джозефіни спинилася, дивлячись на ліжко. Подумала: «Убивця пройшов повз цю кімнату. Тут спала молода жінка, двері були незамкнені.

Та він однаково рушив повз неї, далі, до спальні господині. Чи не знав, що тут є гостя? Чи не розумів, що у будинку є ще одна жінка?

Ні. Ні, він знав. Тому й зняв слухавку. Тому скористався ножем, а не пістолетом. Хотів, щоб перша жертва пішла тихо.

Бо далі збирався взятися за Джозефіну».

Ріццолі спустилася вниз, вийшла надвір. День був сонячний, спекотний та безвітряний, цвіркотіли комахи, але холод будинку був із нею. Вона спустилася з ґанку.

«Ти переслідував її, вниз цими сходами. Місячної ночі її було добре видно — самотня дівчина у нічній сорочці».

Вона повільно пішла далі доріжкою, тим маршрутом, яким тікала Джозефіна з порізаними склом ступнями. Попереду, за деревами, була дорога, і все, чого втікачка потребувала, — ді­статися сусіднього будинку. Закричати, постукати.

Джейн зупинилася, не зводячи очей із залитого кров’ю гравію.

«Але тут їй у ногу влучила куля, і вона впала».

Детектив повільно йшла слідами крові, яку Джозефіна розмазала, намагаючись тікати навкарачки. Кожен сантиметр шляху вона мала усвідомлювати, що він наближається, іде її вбивати. Кривавий слід усе тягнувся й тягнувся, аж поки не обірвався, метрів за десять до дороги. Жінка довго й відчайдушно повзла до того місця, достатньо довго, щоб убивця порівнявся з нею. І точно достатньо довго, щоб він міг востаннє натиснути на спусковий гачок і втекти.

Однак він не зробив цього останнього пострілу.

Джейн зупинилася, дивлячись на місце, де стояла навколішки Джозефіна, коли патрульні помітили її. Більше нікого вони не бачили — лише поранену жінку. Жінку, яка мала б бути мертва.

Аж тоді Джейн збагнула. «Убивця хотів залишити їй життя».

21

«Усі брешуть» — думала Джейн. Однак мало хто міг упора­тися зі своєю брехнею так влучно й повно, як Джозефіна Пульчілло.

Поки вони з Фростом їхали до лікарні, вона питала себе, які казки Джозефіна розповідатиме їм сьогодні, що ще вигадає на пояснення неспростовних фактів, які вони тепер про неї знали. Її цікавило і те, чи спокуситься Фрост знову на цю брехню.

— Гадаю, коли приїдемо, говорити буду я, — мовила вона.

— Чому?

— Просто хочу сама з цим розібратися.

Напарник подивився на неї.

— Маєш для цього якісь особливі причини?

Ріццолі не поспішала з відповіддю, бо не могла відповісти щиро і водночас не поглибити відстань між ними — відстань, створену Джозефіною.

— Просто думаю, що краще мені з нею говорити, бо інстинкти мене не підвели.

— Інстинкти? Так ти це називаєш?

— Ти їй повірив. Я — ні. І виявилося, що я мала рацію, хіба ні?

Фрост розвернувся до вікна.

— Або ж просто їй позаздрила.

— Що? — Вона звернула на стоянку біля лікарні й вимкнула двигун. — Такої ти про мене думки?

Він зітхнув.

— Не зважай.

— Ні, кажи. Що ти мав на увазі?

— Нічого.

Фрост штовхнув дверцята авто, відчиняючи їх.

— Ходімо, — сказав він.

Джейн вийшла з автомобіля, грюкнула дверцятами, питаючи себе, чи була хоч крихта правди в тому, що сказав Фрост. Чи ображалася вона на те, як легко ідуть по життю привабливі жінки, тільки тому, що сама красунею не була. Чоловіки обож­нювали гарних жінок, догоджали їм, і, що найважливіше — дослухалися до них. «А решта стараються, як можуть». Але навіть якщо вона й заздрила, це не змінювало факту: інстинкти її не підвели.

Джозефіна Пульчілло була шахрайкою.

Напарники мовчали, заходячи до лікарні, йдучи до хірургічного відділення. Ніколи ще Джейн не відчувала між ними такої прірви. Хоча вони зараз стояли пліч-о-пліч, здавалося, що їх розділяє цілий континент, і вона навіть краєм ока не дивилася на Фроста, поки вони йшли коридором. А тоді похмуро штовх­нула двері до палати 216 і увійшла.

Молода жінка, яку вони знали як Джозефіну, дивилася на них із ліжка. У незграбній лікарняній сорочці вона здавалася привабливо вразливою — діва з оленячими очима, яка чекає на порятунок. Як, у біса, їй це вдається? Навіть із немитим волоссям, із ногою в гіпсі вона все одно була красунею.

Ріццолі не марнувала часу, підійшла до ліжка й мовила:

— Не хочете розповісти нам про Сан-Дієґо?

Джозефіна одразу ж опустила очі, уникаючи погляду Джейн.

— Я не знаю, про що це ви.

— Вам тоді було років чотирнадцять. Достатньо, щоб запам’я­тати, що відбулося тієї ночі.

Жінка похитала головою.

— Ви мене з кимось плутаєте.

— Вас тоді звали Сьюзен Кук. Ви вчилися в середній школі імені Вільяма Говарда Тафта, жили з матір’ю, яка називалася Лідією Ньюгауз. Якось уранці ви спакували речі й поспіхом поїхали з міста. Більше про Сьюзен чи її матір ніхто не чув.

— Тоді, певно, поїхати