Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

Чимало цього хаосу вирувало в голові леді Л女жон.

Цок 

Лу-Тзе і Лобсанґ проминули Бонґ Пхут і Лонґ Неп, наче сутінкові примари. Люди і тварини нагадували там синюваті статуї, яких не можна було, застерігав Лу-Тзе, за жодних обставин торкатися.

Лу-Тзе поповнював дорожню торбу запасами провізії з різних будинків, не забуваючи залишати там натомість маленькі мідні жетончики.

— Це означає, що ми перед ними в боргу, — пояснив він, поповнюючи також і Лобсанґів наплічник. — Наступний чернець, який тут буде, зможе поділитися з ними хвилинкою або двома.

— Одна-дві хвилинки не надто й багато.

— Для жінки, що помирає, нагода попрощатися з дітьми вартує цілого життя, — заперечив Лу-Тзе. — Хіба ж не написано: «Рахується кожна секунда»? Ходімо далі.

— Я втомився, Підмітальнику.

— Я ж тобі сказав, що рахується кожна секунда.

— Але ж усі потребують сну!

— Так, але ще не зараз, — наполіг Лу-Тзе. — Відпочинемо в печерах біля Сонґсету. Не можна згортати час під час сну, розумієш?

— А не могли б ми скористатися веретенами?

— Теоретично, так.

— Теоретично? Вони ж можуть розмотати нам трошки часу. Ми б поспали лише пару секунд…

— Вони призначені тільки для надзвичайних ситуацій, — безапеляційно заявив Лу-Тзе.

— А як ви визначаєте таку ситуацію, Підмітальнику?

— Вона настає, коли я вирішую, що час скористатися годинниковим веретеном, що його спроєктував Ку, вундеркінде. Рятувальним поясом, що вбереже тобі життя. Ось коли я довірюся некаліброваному і неосвяченому веретену, який приводять в дію пружини. Коли я буду змушений це зробити. Я знаю, що Ку каже…

Лобсанґ закліпав і потрусив головою. Лу-Тзе схопив його за руку.

— Ти знову щось відчув?

— Ой… так, нібито мені вирвали зуба прямо в голові, — вимовив Лобсанґ, розтираючи чоло. Він показав пальцем. — Ось тут це з’явилося.

— Тобто, з’явився біль? — перепитав Лу-Тзе. Він прикипів поглядом до хлопця. — Як минулого разу? Але ми так і не зрозуміли, як визначити, яким шляхом…

Він замовк і понишпорив у своєму наплічнику. Тоді скористався ним, щоб зітерти сніг із плаского валуна.

— Побачимо, що…

Скляний будинок. 

Цього разу Лобсанґ міг зосередити увагу на обертонах, що лунали в повітрі. Мокрий палець по обідку винного келиха? 

Що ж, можна почати і з цього. Але це мав би бути палець якогось божества на келихові небесної сфери. І ці чудові, вишукані й мінливі звуки не просто наповнювали собою повітря, але й були цим повітрям. 

Якийсь розмитий обрис рухався за стінами, наближаючись сюди. Ось він уже був за найближчою стіною, а тоді дістався відчинених дверей… і щез. 

Щось було в Лобсанґа за спиною. 

Він озирнувся. Нічого там не побачив, але відчув якийсь рух, а тоді його щоки лише на мить торкнулося щось тепле… 

— …скаже нам пісок, — мовив Лу-Тзе, висипаючи на валуна вміст маленької торбинки.

Різнобарвні піщинки застрибали й розлетілися навсібіч. Вони не були наділені чутливістю справжньої Мандали, але серед цього хаосу вирізнялося синє цвітіння.

Він гостро зиркнув на Лобсанґа.

— Було доведено, що ніхто не здатний учинити те, на що спромігся ти, — повідомив він. — Ми ніколи не знайшли бодай якийсь спосіб визначити, де саме відбувається збурення часу.

— Е-е, вибачте. — Лобсанґ торкнувся рукою щоки. Вона була волога. — Е-е, а що я вчинив?

— Потрібна велетенська… — Лу-Тзе замовк на півслові. — Анк-Морпорк ось там, — знову заговорив він. — Чи ти це знав?

— Ні! І це ж ви казали, що відчуваєте, ніби щось діятиметься в Анк-Морпорці!

— Так, але в мене величезний життєвий досвід і чимало цинізму! — Лу-Тзе висипав пісок назад у торбинку. — А в тебе просто дар. Ходімо.

Розітнувши тоненько ще чотири секунди, вони вже опинилися нижче снігової лінії, на похилих осипах, де з-під їхніх ніг вислизали камінці, а тоді в зарослях вільхи, не набагато вищих за них самих. І саме там вони наштовхнулися на мисливців, які оточили когось широким колом.

Ці чоловіки майже не звернули на них увагу. Монахи в цих місцинах були не в дивину. Їхній ватажок або принаймні той, хто щось вигукував, а саме такі зазвичай і бувають ватажками, зиркнув на них і помахом руки запропонував їм іти своєю дорогою.

Але Лу-Тзе зупинився й доброзичливо поглянув на істоту в центрі кола. Вона теж подивилася на нього.

— Гарна здобич, — мовив він. — І що тепер збираєтесь робити, хлопці?

— Тебе це на фіг обходить? — огризнувся ватажок.

— Ні-ні, просто питаю, — відповів Лу-Тзе. — Ви, хлопці, піднялися сюди з долини?

— Ага. Ти не повіриш, які бабки можна зірвати, впіймавши отакенького.

— Так, — погодився Лу-Тзе. — В це важко повірити.

Лобсанґ подивився на мисливців. Їх було більше десятка, всі були озброєні до зубів і пильно стежили за Лу-Тзе.

— Дев’ятсот баксів за класну шкуру, а тоді ще тисячку за лапи, — похвалився ватажок.

— Аж стільки? — перепитав Лу-Тзе. — Купа грошей за пару стіп.

— Бо це великі стопи, — пояснив ватажок. — Знаєш, що кажуть про чуваків з великими ступнями, га?

— Що їм потрібні черевики більшого розміру?

— Ага, якраз, — вишкірився ватажок. — Фігня, звісно, але на Противажному континенті є багаті старпери з молоденькими жінками, які готові башляти шалені бабки за розтерту в порошок стопу єті.

— А я чомусь думав, що їх захищено від полювання, — сказав Лу-Тзе, притуляючи мітлу до дерева.

— Та вони ж як тролі. Хто тут їх буде захищати? — буркнув ватажок. За його спиною місцеві провідники, які знали Перше правило, розвернулися і кинулись навтікача.

— Я, — заявив Лу-Тзе.

— Он як? — вишкірився цього разу зловісно ватажок. — Та в тебе ж навіть зброї немає. — Він озирнувся на провідників, які чимдуж утікали. — Мабуть, ти один з тих прибацаних ченців, що сидять там десь у гірських долинах, так?

— Саме так, — підтвердив Лу-Тзе. — Низенький, усміхнений, дивакуватий чернець. Абсолютно беззбройний.

— А нас тут п’ятнадцятеро, — гаркнув ватажок. — І добре озброєних, як бачиш.

— Це дуже важливо, що ви всі озброєні по самі вуха, — прорік Лу-Тзе, закочуючи рукави. — Так буде справедливіше.

Він потер долоні. Ніхто, здається, не мав наміру відступати.

— Е-е, хлоп’ята, а чи хтось із вас чув про якісь правила? — поцікавився він за якусь мить.

— Правила? — перепитав один з мисливців. — Які ще правила?

— Ой, ну, знаєте, — відповів Лу-Тзе. — Правила типу… Друге правило, скажімо, або Двадцять сьоме. Будь-які правила такого ось типу.

Ватажок мисливців насупився.

— Що за фігню ти плетеш, містере?

— Е-е, та який там ще «містер», я радше низенький, доволі досвідчений, підстаркуватий, цілком беззбройний, дивакуватий чернець, — озвався Лу-Тзе. — Мені просто цікаво, чи вся ця ситуація не примушує вас трішечки… знаєте, нервуватися?

— Тобто, нас, добре озброєних і переважаючих кількісно має нервувати твоє базікання? — здивувався один з мисливців.

— Атож. Так, — підтвердив Лу-Тзе. — Можливо, нам тут трапилися явища певної культури. Знаєте, от як ви на… це? — він став на одній нозі, легенько похитуючись, і підняв угору руки. — Айі! Гай-і-і-і! Го? Йє-гай? Ні? Хто-небудь?

Мисливці були дещо