Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Тепер ні…

Вони просиділи так мовчки кілька хвилин, кожному було важливо просто побути поруч одне з одним. Потім Злата сказала:

— Я хочу тобі подякувати.

— За що? — запитав він, не відкриваючи очей.

— За те, що домовився про помічника для фарбування. Я б сама не впоралася з усім сьогодні.

Він відкрив очі, трохи відхилився. У Злати перехоплювало подих від його близькості, запаху його парфуму. Його міцна рука лежала на її спині, від чого та горіла, і жар розливався тілом, концентруючись внизу живота. Невідомі відчуття пульсували в її тілі, серцебиття гупало у скронях. Її очі, як зачаровані, дивилися на його губи. Златі так хотілося, щоб він поцілував її, як тоді, в залі, а може й глибше...

— Це найменше з того, що можна було зробити, — тихо відповів він, теж дивлячись на її губи.

— Дякую…

— Будь ласка… — він торкнувся губами її скроні, не губ. Переборов своє бажання і знайшов компромісний варіант.

Злата затряслася. Її руки, складені на колінах, почали тремтіти, і Артур накрив їх вільною рукою. Хотілося поцілувати її в губи, але не можна.

Був упевнений, що, як мінімум, Зіна зараз спостерігає за ними з вікна їдальні, не вмикаючи світло. А може і разом зі своєю тіткою. Хай дивляться. Вони просто сидять поруч.

Він вдихав фруктовий аромат її волосся. Неймовірна. Вона неймовірна. Така маленька, така жадана. Приємна теплота її тіла збуджувала і водночас стримувала цілий букет почуттів і бажань. Бути поруч, яке це щастя — просто бути поруч. Відчувати її близькість, особливо після того, як вважав її померлою стільки часу…

Потроху Злата заспокоїлася, дихання стало рівним, тремтіння припинилось.

— Ти завтра кудись їдеш? — запитала вона.

— На завтра наче нічого не заплановано. Сподіваюся, що батько не придумає якусь поїздку. Я більше не хочу ніколи нікуди їхати від тебе... хоча доведеться...

— Їхати? — вона напружилася, і відхилившись, поглянула йому в очі.

— Я в кінці місяця лечу в Голландію. Відмовитися не можу — контракт.

— Надовго?...

— Два місяці, — Артур погладив її руки.— Я підписав цей контракт після розриву з Іннесою, тоді це було дуже доречно. Раз у квартал я на два місяці їду працювати туди, повертаюсь на місяць, роблю нову візу і знову їду на два місяці… І так вже майже два роки. Інша країна, інше коло спілкування, взагалі інший світ...

— Так... — Злата відчула, як клубок підступає їй до горла. Він сам — інший світ... Він не схожий ні на кого з її знайомих. Так багато часу він живе за кордоном, там у нього інше життя. Артур — гарний чоловік, вона ні на мить не сумнівалася, що голландки не сліпі і не обділяють його увагою. Він не може стільки часу бути там один. Має бути жінка чи дівчина. Злата не маленька, вона чула багато розмов про те, що чоловіки завжди знайдуть спосіб задовольнити свої потреби. Що взагалі він робить зараз тут поруч з нею? Але це вона прийшла... сама.

— Згідно договору, це остання поїздка. Я не буду його більше продовжувати.

— Чому? — запитала вона, розуміючи, що її очі повні сліз. Вони разом зовсім не на довго...

— Тому що я хочу побути з тобою.

— Артуре, — її губи затремтіли, з очей потекли сльози.— Я не хочу, щоб через мене ти втрачав…

— Я нічого не втрачаю, Сонечку, — Артур витер їй сльози. — Це ж я від контори їжджу. Хай хтось інший покатається. Не плач. Обіцяю, це — останній раз.

Злата поклала голову йому на плече, він прихилився щокою до неї.

В кінці місяця… це значить, лишилося трохи більше тижня часу. Він поїде в Європу. Там — інше життя, і вона його втратить. Хоча, як можна втратити того, хто і так не твій? Взагалі дивно, що вона його цікавить. Як правило, всі відвертаються з відразою від неї. Злата сама на себе не може спокійно дивитися у дзеркало, хоча минуло вже майже чотири роки, мала б вже звикнути до свого відображення… Мабуть, Жанна права, та колишня Злата лишилася в його свідомості як бажаний трофей… Ну і нехай. Якщо він хоче її як розвагу на одну ніч — вона не проти. Нікого кращого в її житті ніколи не буде. То навіщо втрачати шанс бути з тим, хто тобі подобається? Він хоче побути з нею... Побути, а не бути завжди… Вона йому не пара, це очевидно... Нехай.

Вона важко перевела подих.

— Сонечку… не плач, будь ласка… чому ти так засмутилась? Через цю поїздку?

— Ні…просто... — вона витерла сльози, шмигнула носом.

— Я буду зачиняти кухню, Злато! Ти йдеш спати чи ночуватимеш тут? — гримнула Стелла Аркадіївна, стоячи біля будівлі їдальні. Злата здригнулася від несподіванки.

— Я йду…

— Давай швидше.

Артур підвівся слідом за Златою, і вони разом пішли до порога їдальні. Ставши на сходинку, вона обернулася до нього.

— Добраніч.

— Добраніч, моє Сонечко, — Артур нахилився і поцілував її у щоку під пильним поглядом Стелли.

Так, батько просив бути стриманішим, але це він і стримався, бо хотілося згребти Злату в обійми і цілувати зовсім не так. І нікуди не відпускати. Дівчина приклала руку до місця цілунку. Вона почервоніла, і це було помітно навіть у світлі тьмяного ліхтаря. Стелла зачинила двері їдальні і похмуро поглянула на нього через скло у дверях. Артур пішов до вогнища.

Він ще довго сидів біля жару, багато курив і думав.