Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Охрім застогнав і відвернувся, ховаючи обличчя. Міг і не робити цього. В ту мить, коли селянин згадав про загиблу родину, воно посіріло, немов попелом від пожарища покрилося. І таким болем від нього дихнуло, що у мене самого серце защеміло. Це ж як йому важко. Схоже, з останніх сил тримається. Думки відганяє... Треба терміново щось робити? Якщо не допомогти — інфаркт гарантовано. Або розум втратить... Як тільки до сих пір тримався?
— Думаєш, вони в пеклі? Сильно грішили?.. — я так і не відкусив м'яса. Ну, що за дурна натура. Здавалося б — хто тобі цей селянин? Сиди, жуй і не лізь куди не слід. Так ні ж: завжди більше всіх треба.
— Що... що ти сказав?
На Охріма було страшно дивитися. Його обличчя білизною могло порівнятися лише з саваном.
«Увагу привернув, зосередив на собі, тепер не переборщити б, а то і до біди недовго... Чоловік і так весь змордувався, а я прямо по кривавій рані, без анестезії. Ну, нічого... Біль миттєва, а полегшення назавжди»
— Я ось про що думаю, дядьку Охріме. Адже душам безвинно убієнних уготовано місце на небесах, і щоб святий Петро зачинив перед ними Райські ворота, треба дуже багато гріхів мати. Тому і запитав... Без злого умислу. Я ж по голові вдарений. Пам'ять втратив. Козак Василь підтвердить. Інший раз згадую щось, а здебільшого — порожнеча... Якщо щось не так бовкнув, вибачай...
Охрім, що зіп’явся на ноги і явно збирався підійти до мене, щоб дати по морді, завмер, не ступивши й трьох кроків. І не просто так зупинився. Задумався… Значить, зачепило. Треба дотискати...
— Розповідав якось митрополит Кирило, що в стародавні часи в людях було більше віри. І коли помирав чоловік гідний — друзі і рідні збиралися на святковий бенкет, радіючи, що той залишив тлінну юдоль, а душа його заслужено отримала життя вічне, благе і щасливе. От і немає місця печалі на тризні, бо не прощання це, а всього лише проводи...
Я продовжував молотити язиком у такому ж дусі, не надто вникаючи в сенс вимовлених слів. Головне, — витримати довірчу інтонацію і не розірвати контакт зі слухачами. Банальний ораторський прийом, найпростіша методика вербального навіювання, але в ці часи, явно, ще нікому невідома. В усякому разі, не жменьці селян, що волею долі опинилися посеред Дикого Поля.
Пройшла хвилина, друга... і дядько Охрім знову подивився на мене. Я відповів найщирішим і простодушним поглядом, на який здатний тільки студент, перш ніж вимовити найважливішу мантру всіх учнів: «Чесне слово, професоре, я вчив…. я знав... але забув!»
Сивовусий селянин повільно перехрестився, кілька разів повільно кивнув, у такт власним думкам, потім розвернувся і, не сказавши ні слова, пішов до обозу. Здавалося, в його зовнішності нічого не змінилося, але спина Охріма більше не горбилась, наче він раптом позбувся непосильної ноші, що притискала його до землі. Випростався і плечі розправив.
— Щоб мені на цьому місці провалитися... — захоплено вигукнув Тарас. — Якби сам не бачив, то в життя не повірив би. Дядько Охрім усі ці дні, як з хреста знятий ходив. Не живий і не мертвий... А зараз, немов воскрес... Воістину воскрес… — парубок почухав стрижену під макітру потилицю. — Яке прізвисько, кажеш, дав тобі запорожець? Янгол? Ну, так… як у воду дивився.
Тарас не те щоб замислився, але дивився на мене схиливши голову на плече, немов прицінювався, як циган до коня. Дуже дорогого коня. Вирішуючи: купити чи вкрасти?
— Казав отець Михайло, царство йому Небесне, що Господь ніколи не залишає паству свою без опіки... — продовжив тим часом парубок. — У важку хвилину посилаючи нам на допомогу ангелів... Коли незримо, а коли і в людській подобі. Як думаєш, правду казав?
— Напевно... Я ж нічого не пам'ятаю... Треба у Бога питати. Йому краще знати... — звично відмахнувся я. І вкотре пошкодував про необдуманість слів. Адже ж не на кафедрі і не на гулянці...
Очі у молодого селянина стали величезні, як у корови... і такі ж осоловілі. Ніби його по потилиці чимось важким зацідили. Ага, ось тільки поклоніння мені тут не вистачало. Вірно кажуть, іноді краще жувати, ніж говорити... Що я негайно і виконав. Поки ще чогось такого не ляпнув. І дуже правильно зробив.
— Ммм... Смакота.
— А правда, що в Києві на всіх церквах золоті куполи? — Тарас трохи отямився, але з релігійної тематики злазити не поспішав.
Мабуть, парубкові вперше випала нагода поговорити з людиною, яка прийшли з далекого, невідомого світу. Про який в рідному селі тільки й було відомо, що він, нібито, є. Але ж не видно, як не вдивляйся. Навіть з самого високого пагорба за селом. І з дзвіниці теж...
— Сяють вельми яскраво, кольору золотистого... — підтвердив ухильно. — А з чистого золота чи лише позолочені, того не відаю. Своїми руками не торкався...
Я сидів спиною до багаття, насолоджуючись теплом від вогню і смаком добре прожареного м'яса... Як мало, виявляється, треба людині для щастя... Хіба що прилягти, та подрімати хвилинок двісті... Точно, зараз дожую і приляжу... на бочок, калачиком... Долоні під щоку, коліна підтягти до живота...
«Що? Які коліна?! — Я схопився на ноги, ніби мені за комір жару насипали... — Твою дивізію! Невже заснув? Чи вчасно отямився?»
Похитав головою і завмер. Не скажу на якій відстані, але не надто далеко, якщо зумів розгледіти — промайнула швидка тінь. Немов хтось перебіг з місця на місце, низько пригинаючись до землі.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда», після закриття браузера.