Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

Так дійшли вони на поверхню до табору татар, і ніхто не спостеріг того, що Мрук іде слідами Алла-акби. Лиш коли божество зупинилося перед вождем Бурундаєм і почало впихати йому нутрощі назад до розтятого Якубовим мечем черева, Мрук озвався:

— Алла-акба!

Усі завмерли, і над табором запала тиша. Алла-акба скривив свою жаб’ячо-слимачу морду й бурхнув парою з ніздрів.

— А ти хто, шмаркачу?

— Я Мрук. Я прийшов забрати те, що ти вкрав у Зміїного Короля.

Алла-акба глузливо зареготав, і через хвилину вже всі татари навколо ревли від сміху. Здавалося, що навіть їхні прудкі коні іржуть, потішаючись.

— Ооо, тримайте мене, бо мені бебехи знову випадуть! — Бурундай схопився за перев’язаний тулуб. — От якого рицаря без панцера прислав король гір!

— Король-сруль. Серця не віддамо, але можеш старому гадові віднести інший подарунок. — Один з отаманів вискочив перед військо, спустив штани, випнув зад і висрався перед Мруком, ще й голосно пердів на загальну радість татар. — Ось і подарунок, гідний твого короля.

— Я прийшов до тебе, Алла-акба, не до них, — незворушно відповів Мрук. — Віддай серце, або буду з тобою битися.

— Тікай звідси, хлопче, але підстрибом, бо непереливки тобі буде, як нам набриднуть твої жарти. — Божество сплюнуло хлопцеві під ноги, а тоді озвався Бурундай:

— Ану, Алла-акба, не позбавляй нас потіхи! Стань до бою, покажи гівнюку!

— Покажи йому! Покажи! — долинуло з незліченних горлянок.

Алла-акба примружив жовті очиська. Поганські боги мусять слухати своїх прибічників, бо від них залежить їхня сила, тому він неохоче вийняв обушок з руки одного з татар і кинув його Мрукові. Хлопець зграбно впіймав зброю і уважно її оглянув. Це була просто кінська щелепа, прив’язана ременями до кінця букової палиці, ані гарна, ані добре виважена. Махнув нею для проби раз і другий.

— Ти мене боїшся, Алла-акба, якщо даєш мені щось подібне замість зброї?

Алла-акба почервонів, але татари почати плескати в долоні й вити від задоволення, бо серед них хоробрість вважається найбільшою чеснотою. Сам Бурундай підвівся зі стогоном і вручив Мрукові свою чудову шаблю з дамаської сталі, легку, як вербова гілка, але гостру, як коса в жнива.

Розлючений рик Алла-акби розірвав повітря. Божок скочив на Мрука, наче змія під час полювання; свиснув шаблею, клацнув пащею — і нічого. Мрук стояв на три кроки далі. Алла-акба скочив знову, і знову, і знову. Щоразу супротивник дивовижним чином опинявся далі, ніж він гадав.

— Гей, Алла-акба! Ти нам забороняєш напої, міцніші від кумису, а сам п’яний! — вигукнув Бурундай, викликавши шквал сміху.

— Мовчи, бо будеш наступний. — Божество облизало товсті губи й застосувало підступний прийом, яким поклав не одного зухвалого фехтувальника сходу і заходу. Але Мрук, огорнутий словами, які дав йому Бог або хтось дуже на нього схожий, із дзенькотом відбив удар.

Бо Мрук міг, завдяки тим словам, заглядати поза час і бачив кожен рух Алла-акби задовго до того, як божок устигав лиш подумати про нього. Потворне татарське божество засапалося й важко дихало. Різало й било наосліп, але Мрук завжди випереджав його думки. Цей шмаркач водив за ніс великого Алла-акбу, якому кланявся сам найвищий хан на далекому сході! Татари вже не сміялися. Мовчали, а божок відчував на собі їхні погляди.

З Алли-акби вже було досить цього бою-не-бою, який тривав і тривав, а нікого ще жодного разу не зачепило. Він зупинився, щоб прикликати свої божественні сили і в цей спосіб рознести Мрука на клапті, коли той раптом махнув шаблею знизу й розпанахав Алла-акбі груди, з хрустом відділивши ребра від груднини. Божество захиталося, пустило з рота криваві бульки, а Мрук вільною рукою вирвав йому з грудей серце — зміїне серце.

Було воно гарним, усе поросло перами більш барвистими, ніж хвіст найпихатішого півня. Хлопець якийсь час розглядав його. Великий, непереможний Алла-акба хрипів біля його ніг, а татари стояли, онімілі. А потім один за другим попадали перед Мовчуном на коліна.

— Зміїне серце виконує бажання того, хто його здобуде, але це ви виконаєте моє бажання, — сказав син Зміїного Короля, який зовсім не був його справжнім сином. — Ви звільните всіх полонених, яких узяли в ясир. Ще сьогодні підете геть з цих гір і ніколи не повернетесь. А якщо повернетеся — загинете від моєї руки. Я Мрук, син змій.

— О, найсвітліший пане, обличчя якого затьмарює блиск самого сонця, — озвався Бурундай. — Дай слово нам, негідним, які є всього лиш собаками, що не буде нам кривди, і ми звільнимо бранців і повернемося в орду хоч би й зараз. Дай нам тільки трохи часу, бо полонені в долині з другого боку тієї гори.

— Добре, даю вам моє слово. А зараз ідіть, але не баріться.

Із цими словами Мрук відпустив татар і знову зійшов у підземелля, аби віддати Зміїному Королю його серце. А Батько, який не був його батьком, полегшено зітхнув і ворухнувся у своєму споконвічному сні.

— Любий мій сину, — сказав, а дерева по цілому Бескиду зашуміли від його голосу. Коли Зміїний Король говорить, його можна почути в шумі карпатських буків.

У цей самий час Якуб зі своїми опришками напав на татар, що йшли через ліс, аби звільнити бранців. Татари, шоковані сороміцькою поразкою Алла-акби, лізли безладною хмарою, зовсім не дбаючи про обережність. Жодного не лишилося. Якуб вирізав усіх до одного. Начебто тільки Алла-акба втік, перетворившись на когута, а може, на кота, різне про це розказують. Якуб не знав про обіцянку Мрука, а якби й знав, то не дуже б на неї зважав; навіть хами в Бескиді знали, що Мрук дурний, а що ж значить обітниця дурня. На чолі радісних чоловіків, жінок і дітей, звільнених із татарської неволі, рушив тоді Якуб до Жмігруда. Його вітали як короля, який повертається з переможного походу.

Наступного дня під Мрукову яблуню прийшла Магура. Сам Мрук знову був там, знову занурений у слова, отримані від Бога або когось дуже на нього схожого, і прагнув тільки, аби йому дали спокій і дозволили знову старіти й обростати мохом.

— Якуб, хлопець із хамів, винищив татар і звільнив наших людей з неволі, — сказала Магура після довгого мовчання, коли стало ясно, що її брат не озветься першим.

— Не треба було їх убивати. Вони б самі пішли й