Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Так і не вирішивши, що робити з тими аркушами, я повернула їх на місце і пішла снідати. Піймавши у їдальні запитальний погляд Ліни, знизала плечима — Себара немає, і невідомо, де він зараз.

І це чиста правда. За можливості, я хочу якомога менше брехати найвідданішій мені людині. Але й усієї правди сказати теж не можу, хоч і знаю: хто-хто, а Ліна точно не засудить і зробить все від неї залежне, щоб мені допомогти.

Але я просто не можу. Надто все це… Гидко.

І тепер, в'яло копирсаючись в тарілці з яєчнею, я розмірковую про подальший план дій. 

Отже, на черзі магістратум. Місцевий маг-реєстратор засвідчить мою особистість і законність підписання договору про купівлю маєтку.

Тепер зовсім інакше виглядає прагнення Себара улагодити все якнайшвидше. Щоправда, в такому випадку дещо дивною виглядає його поведінка минулої ночі — чи не логічніше було б дочекатися підписання документів, а вже потім займати мене своїми домаганнями з передбачуваним фіналом?

Чи він сподівався зламати мене і зробити покірною постільною іграшкою, від якої можна буде вигідно позбавитись, коли набридне?

Відчувши на собі чужий погляд, що відбивається холодком по спині, я виринаю з виру своїх думок. В їдальні мене залишили на самоті, в цьому я впевнююсь наступної ж миті. Отже, це привид.

Ліам.

Цікаво, навіщо він показав мені ту схованку із фальшивим заповітом та листами? Невже я виглядала настільки пригніченою, що привид вирішив про всяк випадок позбавити мене взагалі будь-яких докорів сумління стосовно загибелі Себара?

Якщо так, то це йому вдалося. Не сказати, що й без цього вони мене мучили, але розмірковувати про те, що можна було би вчинити інакше я б обов'язково згодом почала.

А найцікавіше те, що цей вчинок можна вважати якщо не виявом прихильності, то хоча б відсутністі ворожості Ліама до мене.

Мимоволі усміхаюсь думці про те, що це може бути перспективним знайомством. Не кожна шляхетна пані може похвалитися привидом в маєтку, а ще менше — мирним співіснуванням з ним під одним дахом.

— Пані Ерзо, яєчня вам не до смаку?

Я мимоволі здригаюсь від голосу, що лунає над моїм правим плечем.

— Ні, все гаразд, Санно, — змушую себе усміхнутись. Відчуття спрямованого на мене холодного погляду зникає.

— Пані Ерзо, — голос кухарки лунає якось дивно… Нерішуче, що зовсім не відповідає тому образу, який я встигла для неї сформувати у своїй уяві. — Я хотіла б вам дещо сказати.

— Я слухаю, — обертаюсь до Санни.

— Вибачте, що лізу до чужого городу, але трималися б ви подалі від цього… чоловіка, — жінка, що до цього дивилася на мене відкрито й прямо, відводить погляд.

— Ви про кого? — здивовано піднімаю брову.

— Про пана Себара. Він якийсь… дивний.

Підібгавши губи, щоб утримати незворушний вираз обличчя, я продовжую запитально дивитися на Санну. Цікаво, скільки ще людей помітили в Себарі щось не те, доки я була засліплена горем через загибель чоловіка і вдячністю до його повіреного?

— І чому вам так здалося? — спокійно запитую, зрозумівши, що подальших пояснень кухарка сама не надасть.

— Передчуття у мене про вас таке… нехороше було вчора, коли повертались до міста, — жінка остаточно ніяковіє та починає смикати край фартуха. — Таке саме, як рік тому, коли мою Брітту один покидьок намагався… 

Санна не договорює і хитає головою, а я тим часом придивляюсь до неї уважніше. Ріхард розповідав, що серед звичайних людей є ті, хто добре вміє передчувати лихо. І якщо ця жінка не бреше і, мало того, має достатньо сміливості заявити про свої передчуття вголос людині, яку знає другий день…

— Дякую за попередження, Санно, — тепло усміхаюсь кухарці, коли та піднімає на мене очі. — Твоє передчуття мало не справдилось, тому пан Себар не затримається тут довше за необхідне.

— Тобто…

— Зі мною все гаразд, — перериваю я її. — А якщо надалі ти відчуватимеш щось подібне — одразу кажи, добре?

Жінка мовчки киває і виглядає при цьому наче вже не такою напруженою. Вона робить крок назад, вочевидь зібравшись піти геть, але мені на думку прийшли деякі запитання.

— Постривай, будь ласка, — я сідаю на стільці боком, щоб не вивертати шию. Санна зупиняється і запитально дивиться на мене. Жестом вказую їй на сусідній стілець. Якщо це й дивує кухарку, то виду вона не подає і мовчки сідає.

— Я правильно розумію, що ти непогано знаєш історію цього маєтку?

— Можна сказати й так, пані Ерзо. Моя мати служила тут кухаркою, коли ще дівках ходила.

— Що ти можеш розповісти про його власника?

— Ви про пана Ліама? — жінка допитливо дивиться на мене.

— Так. Яким він був за життя?

— Він жив доволі відлюдно, тому роботи було мало, але платив добре. Матінка завжди з теплом про нього згадувала. Говорила, що пан Ліам був кращим хазяїном з усіх, в кого вона за своє життя встигла попрацювати. Доволі суворим, але справедливим і не злим, що там б про нього не базікали.

— Що про нього казали?

— Та багато чого… нехорошого. Подейкували, що він з мерцями знається, розмови з ними веде. Що книжки йому цікавіші за людей. Що статки його чужими смертями сплачені, бо він одним тільки поглядом вбивати вміє, — Санна зітхає. — Всього й не згадаєш. Та мати говорила, що брехня то все була насправді. І додавала, що за ті кілька років, що вона у нього служила, пан Ліам нічого не робив, щоб спростувати ті чутки.

— Якщо він дійсно прагнув триматись осторонь, може, вони йому навіть на руку були, — задумливо припускаю я.

— От і матінка моя так думала, — жвавішає кухарка. — Коли чужий хтось до маєтку заїжджав, хазяїн одразу грізним таким ставав… Холодним, аж крижаним — так вона казала. І очі такі… Страшенні були, прямо синім світилися, так і здавалося — наче дійсно от-от вб'є. А як їхали незвані гості геть — та й все, одразу нормальна людина, наче й не чаклун.