Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

— Маг, — звично виправляю я.

— Що? — розгублено перепитує Санна.

— Маги не люблять, коли їх називають чаклунами, — пояснюю перше правило, яке засвоїла в домі Ріхарда. — Для них це… принизливо.

— Чому? — на обличчі кухарки видно щире здивування. — Хіба є різниця?

Я витрачаю кілька секунд на пошук зрозумілого для жінки прикладу. На думку спадає хоч і не надто вдалий, але доволі наочний варіант.

— Це як кухарку назвати посудомийкою.

Судячи з виразу обличчя Санни, вона почала дещо розуміти, але я волію пояснити до кінця.

— Кухарка зможе помити посуд, якщо це необхідно, але мало яка посудомийка здатна швидко та вправно зібрати святковий обід з наявних продуктів за заданими вимогами.

Жінка киває. Тепер точно зрозуміла. Але мене вже не зупинити — адже на згадку спадають рядки однієї з книг, яку я колись читала в бібліотеці Ріхарда.

— Приблизно так і з магами. Вони довго вчаться, щоб опанувати свої здібності, зрозуміти їхню природу та уберегтися від неприємних несподіванок під час використання. Тоді як чаклуни діють, як вміють, не замислюючись про те, що і як вони роблять. Тому, зазвичай, це дуже примітивна магія, хоч іноді й доволі сильна.

Я переводжу подих, розуміючи, що час припиняти лекцію, адже вона до моїх планів не входила взагалі, а запитання ще залишилися. Та тільки-но відкриваю рота, щоб поставити їх, як з кухні до нас доноситься голос Ліни.

— Санно, там у тебе на кухні щось… — слідом зазирає покоївка, помічає мене та осікається. — О, пані Ерзо, вибачте, що втручаюсь, але… — вона розводить руками.

— Нічого, я якраз збиралась вже йти перевдягатись, — і кивком відпускаю кухарку.

— Вам допомогти? — одразу запитує Ліна.

— Ні, дякую, я сама.

Покоївка ховається за дверима. Санна ж тим часом прямує до виходу і виглядає не надто засмученою таким приводом уникнути подальшої розмови. Нічого, у мене ще буде час її розпитати. Лише на порозі кухарка сповільнюється і кидає на мене погляд через плече, але я встигаю помітити, як у неї одразу округлюються очі. Наступної ж миті жінка відвертається та прожогом кидається за двері.

Мені навіть не треба обертатися, щоб дізнатись, що її так здивувало, адже я спиною відчуваю потойбічний холод. Схоже, привид вирішив показати себе ще й Санні.

— Пане Ліаме, так ви мені точно всю прислугу розполохаєте, — з жартівливим докором промовляю я, зупинивши погляд на замкнених дверях до кухні.

— Я поїду з тобою.

Отакої! Тобто, він не пропонує, не запитує, а просто ставить мене перед фактом? 

За спалахом роздратування я вже не відчуваю холоду. Спочатку один контролював — з вельми недоброзичливою метою, як виявилося. А тепер що, інший всюди за мною ходитиме? І навіщо це йому?

Але треба тримати себе в руках. Якщо він хоче допомагати — це треба заохочувати. Посваритися завжди встигнемо. Якщо ж привид має намір завдати мені шкоди… Я нічим не зможу цьому зарадити — краще вже одразу їхати геть звідси. А цього мені зовсім не хочеться.

Тому я лише повільно видихаю, щоб заспокоїтись, та обертаюсь. Ліам вже встиг від мене відійти, і тепер сидить на краю столу трохи віддалік. Схоже, у нього власне уявлення про межі пристойності. Добре, що хоч показатися вирішив у своєму неушкодженому вигляді.

— А хіба ви… — невизначено поводжу рукою, — не прив'язані до маєтку?

— З чого раптом? — схоже моє запитання щиро дивує привида.

— Я читала, що привиди не можуть покидати місце своєї загибелі або поховання.

Судячи з виразу обличчя Ліама, я щойно промовила якусь рідкісну дурню. А наступної миті він дивиться на мене мало не з жалістю. 

— Де це ти вичитала?

— В якомусь посібнику зі спіритизму, — знизую плечима. — Можна сказати, що це єдине, що я з нього запам'ятала, бо решта написаного виглядала ще менш… Достовірно.

— Можеш і про це забути, — привид зневажливо поводить рукою. — Можливо, і існують невдахи, які примудрилися померти з жорсткою прив'язкою до місцевості, але я не з їхнього числа.

— Зрозуміло, — задумливо тягну я. — Що ж, разом так разом. Але я їду до магістратуму.

— Я знаю.

— Там буде маг.

Яке все-таки у нього жваве, живе обличчя. І очі гарні. Якби ще не дивився на мене так, наче слухає малу дитину, що вкотре розповідає про одні й ті ж очевидні речі. З такою собі поблажливою терплячістю. Та все одно схоже, що зараз він у значно кращому настрої, ніж вночі. Це тішить.

— Він вас відчує, — додаю я, щоб хоча би щось сказати, а не продовжувати мовчки дивитися у ці сині очі, чий насичений глибокий колір просто заворожує.

— В тому й сенс, — тон та посмішка привида здаються мені відверто хижими. Я вловлюю в них якесь азартне передчуття.

Он воно що… Він планує зірвати підписання договору!

Цього разу мого самовладання все ж недостатньо для того, щоб утримати себе в руках.

— Все-таки вирішили йти до кінця і позбавитись мене? — з гіркотою запитую я і через силу відводжу погляд від привида, чиї очі раз по раз притягують мій погляд. — Що я вже зробила не по-вашому?

Про друге запитання я починаю шкодувати, щойно промовляю його. Втім, про перше — теж. Але вже нічого не змінити — я можу лише спостерігати за тим, як неймовірні сині очі спочатку стрімко тьмянішають, наче їх раптом припорошило пилом, після чого спалахують холодним сяйвом.

А наступної миті привид розчиняється в повітрі.

— Йди вже перевдягатися, — тепер голос Ліама лунає нізвідки та звідусіль водночас. — І щоб ти знала, магістратум о десятій зачиняється