Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Попри розбіжності в словах Себара і Ліама стосовно часу роботи магістратуму, моє внутрішнє чуття наполягає на тому, щоб повірити привиду. Тому я нашвидкуруч змінюю домашнє вбрання на чорну сукню, стягую волосся у вузол та закриваю його жалобною вуаллю. Ледве не забувши перевзутися, виходжу на задній двір.

І прошу Хальфа везти мене до міста якнайшвидше.

Великий годинник — старий, ще механічний — під дахом ратуші показує о пів на десяту, коли мало не загнані коні, хропучи та відсапуючись, зупиняються поряд з будівлею магістратуму. Цей невеличкий чепурний будиночок у два поверхи — білосніжні стіни та червоний дах — менш за все схожий на мало не найголовнішу споруду у всьому місті. Він більше нагадує позаміський маєток якоїсь поважної пари, до якої щоліта приїжджають діти з онуками чи навіть правнуками.

Хоч диліжанс вже й зупинився, і Хальф відкрив дверцята, щоб подати мені руку, я виділяю собі півхвилини на те, щоб глибоко вдихнути та зібратися з думками. Попри те, що привид заявив про намір поїхати зі мною, його присутність поряд не відчувається і це… Бентежить.

Невже я дійсно образила його своїми словами? І чи справді це образа, а не замасковане під неї роздратування через викриття його підступного плану?

Мені знову згадуються слова Ліни. 

Нічого в цьому світі не буває просто за так. 

Стосовно Себара все виявилося вірно, і за вдавану доброзичливість повіреного я ледве не розплатилася життям.

Але яку мету переслідує Ліам Лотт?

Роздратовано сіпаю за край вуалі, щоб закрити верхню частину обличчя. Щось занадто міцно привид засів в моїх думках — тільки й крутяться навколо нього. А зараз у мене є нагальніші справи.

Рішуче спираюсь на підставлену руку Хальфа, роблю кілька кроків та опиняюсь прямо перед парадними дверима магістратуму. Всередині тихо, і на мить мені навіть здається, що привид знову з мене поглузував, відправивши в місто занадто рано. Одне тішить — чекати недовго.

Та варто мені торкнутись масивних дверей з темно-коричневого дерева, як вони м'яко відчиняються, і це супроводжується запахом пергаменту та пилу, від якого починає свербіти в носі. Отже, відчинено.

Невеличкий світлий передпокій заставлений стільцями, а єдиний видимий шлях з нього — це ґвинтові сходи на другий поверх. Ними я й піднімаюсь, і навіть зі своїм не надто високим зростом змушена пригинатися, щоб не вдаритися маківкою та ні за що не зачепитися вуаллю.

Таке собі м'яке нагадування, хто тут головує, а хто має схиляти голову.

Втім, після похорону Ріхарда я цим вже навіть не обурююсь. Працівники магістратуму — ще ті майстри витонченого приниження як звичайних людей, так і собі подібних.

Кімната на другому поверсі виявляється майже точною копією тієї, що внизу. Хіба що тільки замість стільців — довгі лави вздовж стін, а двері — не такі масивні та виготовлені зі світлішого дерева. 

Із завмиранням серця я наближаюсь до стулки та тричі стукаю. Двері з клацанням відчиняються, і я прослизаю до кабінету мага-реєстратора.

Ним виявляється чоловік, якому на вигляд з однаковим успіхом можна було б дати як сорок, так і шістдесят років, і єдине слово, яке перше спадає на думку стосовно його зовнішності — бляклий.

Тьмяне волосся мишасто-солом'яного кольору, такі ж невиразні очі — чи то сірі, чи то блідо-блакитні. Я так і не можу визначити їх колір, коли реєстратор піднімає на мене погляд. Лише чорнильно-синій форменний костюм, що на диво ладно сидить на худорлявій фігурі мага, придає йому хоча б якусь форму та визначеність.

— Ім'я? — в голосі чоловіка чути невдоволення.

— Ерзебетта Арід-Латойр. 

Маг опускає очі, простягає руку вбік, і в його долоню пурхає якийсь аркуш зі стелажу біля стіни. Десь із півхвилини він витрачає на вивчення записів на пергаменті, після чого недбалим кивком вказує мені на стілець по інший бік столу, що монолітною громадиною височіє посеред кабінету.

— Двадцять років, уроджена Арід, в шлюбі — Арід-Латойр, вдова мага-артефактора першого рангу, на ім'я Ріхард Латойр, вірно? — цього разу реєстратор вшановує мене уважнішим поглядом.

— Так, вірно, — киваю я.

— Звинувачена у навмисному вбивстві, в ході слідства звинувачення перекваліфіковане на ненавмисне вбивство з необережності, — маг задумливо зачитує вголос факти моєї нещодавньої біографії так, наче вони мають стати для мене відкриттям. — Колегією магів у складі одного дізнавача та двох слідчих визнана невинною на підставі браку доказів після вивчення спогадів та емоціональних відбитків.

Реєстратор замовкає і ще добрий десяток секунд продовжує читати мовчки, перш ніж поставити мені цілком очікуване запитання:

— Причина вашого прибуття до міста Фейт?

Маг кидає на мене ще один погляд поверх аркуша пергаменту, і цього разу я відчуваю легеньке поколювання в потилиці, супроводжуване запахом запиленого пергаменту. В хід вочевидь пішла магія — оцінює мою реакцію. Огидне відчуття.

— Набридли плітки про те, що я була зацікавлена у вбивстві свого чоловіка, тому вирішила пожити в тиші та спокої якомога далі від столиці.

— Чому не повернулися до фамільного маєтку роду Арід? — лунає наступне запитання.

Я відчуваю слабкий укол роздратування. Невже копирсання в родинних стосунках входить в обов'язки реєстратора? Зітхнувши, вгамовую свої почуття і спокійно відповідаю:

— Як дружина шановного мага, я звикла до самостійності. Повернення до батьків могло мене цього позбавити.

Напевно позбавило б. Попри те, що з батьками та братом з сестрою мене пов'язують цілком теплі та дружні стосунки, під дахом родинного маєтку я з поважної леді Арід-Латойр перетворилася б на князівну Арід, підпорядковану спочатку батьку, а пізніше — брату, якщо до того часу мені не знайшли б нового чоловіка. Залишившись в статусі вдови, я убезпечила себе від подібних родових обов'язків.

Судячи з задумливого кивка реєстратора, така відповідь його цілком влаштовує.