Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

– Добре, – просто погодився Сашко, викликаючи в мене відчуття полегшення.

Що ж, я насправді егоїстично хотіла зберегти якомога більше спогадів про наш роман. Настільки багато, наскільки це взагалі можливо, щоб потім спокійно побажати чоловікові щастя без мене.

Не знаю, можливо, моє бажання зробити фотографії на пам'ять спонукали чоловіка влаштувати нам грандіозну вечерю при свічках або він давно планував це, але я реально була шокована. Сашко навіть сукню вечірню для мене приготував, щоб уже точно все вийшло чудово.

– Як я виглядаю? – Запитала, коли двері в кімнату відчинилися.

– Неперевершено, – підійшовши до мене й уважно, буквально вивчаючи кожну деталь, подивившись на мій образ, прорік «начальник».

І як же все-таки зручно було завжди називати Сашу начальником. Зараз іноді не усвідомлено я все ще хочу назвати його так, хоча, за великим рахунком, ми скоро офіційно перестанемо бути начальником і підлеглою.

Струснувши головою, відволікаючись від дурних думок, я подивилася на своє відображення в дзеркалі. І, чого брехати, у відповідь на мене дивилася красива, приваблива дівчина. Здавалося, що хвороба взагалі не торкнулася мене. Навпаки, я якоюсь мірою... покращала. Чи подібного ефекту додає чорна сукня-футляр, яка просто неймовірно красиво сіла по моїй фігурі?

Здається, я знову думаю не про те, але ж мені просто потрібно насолоджуватися захопленим поглядом Саші, поки є така можливість. На жаль, медовий тиждень не може стати нескінченним тижнем, хоч як би я про це мріяла.

– Про що задумалася? – Обійнявши мене зі спини, безсоромно милуючись нашим відображенням, вкрадливо поцікавився Сашко. – Не можеш повірити, що ми насправді разом?

– Більше схоже на те, що ти в це не можеш повірити, – лукаво видихнула, не бажаючи говорити про потаємні думки. Та й брехати мені теж не хотілося.

Безумовно, за всі ці недомовленості мені доведеться одного дня гірко заплатити, як і за свій егоїзм. Сподіваюся тільки, я зможу витримати все, яке б випробування мені не підготувала доля. Принаймні, не розклеюючись на очах у коханого чоловіка.

– Я справді не вірю, що ми разом, – зізнався він зі сміхом. – А пам'ятаєш той день, коли ти вперше залишилася в мене вдома ночувати? Коли ми звіти разом до другої години ночі доробляли?

– Пам'ятаю, звісно. Той проект був вирішальним для фірми, – кивнула, прекрасно пам'ятаючи кожну безсонну ніч, яку мені довелося провести серед паперів. Незрозуміло тільки, як я витримала тоді таке навантаження?

– А знаєш, що мені найбільше запам'яталося?

– І що ж?

– Ти тоді вранці прокинулася, вся пом'ята, волосся на голові клубком скручене, і так подивилася на мене, що мені тієї ж миті захотілося вибачитися за всі скоєні гріхи. Ну а після...

– Я впала, – промовила замість чоловіка, безпорадно підібгавши губи.

– Ну а потім ти впала, – знову повторив він, широко посміхнувшись. – І знаєш, я вперше усвідомив, наскільки привабливою може бути природна краса.

– Природна краса – заспана, пом'ята і зі скуйовдженим волоссям? Ти, безумовно, плутаєш поняття природної краси.

– Ти тоді була дуже милою, – не слухаючи мене, продовжив Сашко, а після залишив легкий поцілунок на моїй шиї, змушуючи прикрити очі від задоволення.

От тільки, чи не занадто докладно він запам'ятав незначний ранок? До того ж, це вже не вперше, коли Сашко згадує про наше спільне минуле. Чого тільки варта перша річниця фірми, коли він хотів запросити мене на танець.

Ковтнувши, відчуваючи, як серце стукає десь у районі горла, я стримала всі запитання, які так і хотіла озвучити. Мені не варто питати, чи насправді він хотів одружитися зі мною «за розрахунком». І також не варто питати, чи є у чоловіка почуття до мене. Адже якщо запитаю, тоді й сама маю бути готовою до запитань. А я, на жаль, не готова до них. Як і не готова наражати наші тендітні тижневі стосунки на небезпеку.

Виявляється, я справжня боягузка.

– Не хочеш нічого запитати?

– Не хочу, – прошепотіла ледь чутно, прекрасно усвідомлюючи, що так далі тривати не може.

По суті, всім відомо, що найболючіше не тому, хто йде назавжди, а тому, хто залишається. Одного дня я піду, а Сашко залишиться і це, безумовно, якщо мої здогадки вірні, буде непросто. Здається, я загралася. Переоцінила свої сили і дала можливість нашим почуттям не тільки прорости, а й пустити коріння.

– Підемо на вечерю? – Запитала, вичавивши з себе максимально щиру посмішку. Це буде останній наш вечір разом.

– Голодна?

– Так, я вже зголодніла. І ще, ти обіцяв мені фотографію! Я навіть телефон свій знайшла, щоб ми могли сфотографуватися.

– Він же не працює.

– Фотографію зробити я ще можу.

Вдало змінивши тему, зробивши дюжину фотографій у різних ракурсах, ми разом повечеряли. Якщо не брехати, то це була одна з найкращих вечерь у моєму житті, як і всі попередні в ці дні. Наче сама доля компенсувала мені забрані роки в ці дні. Шкода тільки, але всі казки закінчуються і моїй теж прийшов кінець. Не вийшло в нас медового тижня, на жаль.

– Ти ж не будеш злитися, так? – Запитала тихо, у темряві поглядом пестячи профіль Сашка. Була вже глибока ніч, але, незважаючи на всі фізичні вправи, коли ми не могли відірватися одне від одного, я зовсім не хотіла спати. – Виявляється, я брехуха, – зізналася з гіркою посмішкою, ледь стримуючи сльози. – Але ти ж знаєш, довгі проводи – зайві сльози. Я не зможу піти від тебе, коли закінчиться цей тиждень. Просто не зможу, тому що... кохаю тебе.

Прикривши очі й похитавши головою, я тихо видихнула. Зізналася, так зізналася. Утім, буває ж кохання з першого погляду? То чому не можна закохатися за кілька днів уже знаючи свого чоловіка? Як на мене, то в коханні немає чітких правил чи обмежень.

Залишивши невагомий поцілунок на губах Сашка, я акуратно встала з ліжка і вийшла з кімнати, щільно закривши за собою двері. Розібрати валізи ми просто не встигли, тому складнощів скинути все назад це взагалі ніяких не становило. Набагато складніше було написати «листа», розповівши про свою хворобу. Але й залишити чоловіка зовсім без пояснень я теж не змогла. Ну а далі... все злилося для мене в одну картину. Правду кажуть: «До хорошого швидко звикаєш».