Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

***

Стіни темниці супроводжували коридором, сірі при зведенні й почорнілі роками цегляні фрагменти в перемішку з вирізаним камінням, тусклі лампадки і сирий запах. Стіни увібрали радість випущених, не забуваючи про розпач ув’язнених.

Данило Апостол повільно пройшов кілька пустих камер, тримаючи руки за спиною, дивився вниз. Бачив невеличкі калюжі води й рідко розкидану солому. Дійшов до повороту який вів до катівень, кімнат для допиту.

- Это Корсунов велел!, - Болісний крик лунав усім приміщенням і відлунням за його межами.

Гетьман стояв зовні біля масивних дерев’яних дверей. Почув звук удару по лиці. Сильного удару.

- Это не я!, - Кричав російський солдат, намагаючись зупинити губою кров з рота, - Мы пришли в строй, какие-то мужики принесли водку, - Полонений в розпачі почав плакати.

По підлозі почулось характерне совгання, він знав, що це.

- Нееет!, - Волав солдат.

Глухий звук дійшов до дверей, після якого почався дикий крик. Наручники з шипами.

- Хто віддав наказ Корсунову?, - Повільно й впевнено запитував чоловік з хрипким голосом.

- Не знаю!! Не знаю!!!, - Розпачливий крик все більше переростав у плач.

Наручники закрились щільніше. Крик.

- Корсунов знал! Он знал! Он сразу знал куда вести!!, - Важко дихаючи говорив росіянин, - Он сразу хотел, он предупредил!

Наручники знялись. Чоловік взяв в’язня за горло.

- Він називав імена? Місця, посади?, - Його хриплий голос доповнила лють.

Солдат важко стогнав від болю в руках. І не лише.

- Приведіть жінку!, - Віддаючи команду вартовим, які зразу вийшли з камери й направились коридором.

За кілька хвилин появилась молода жінка в акуратному одязі, вона підійшла до входу і подивилась на Апостола, він помітив її хвилювання і лодонею вказав, що може йти.

Двері знову зачинились.

- Ти вже бачив її, правда? Бачив, - Чоловік змінив голос, зробив його м’якшим, провокативним.

Солдат мовчав.

- Ви впізнаєте в ньому вбивцю свого батька?, - Запитав у жінки, яка кивнула із сльозами на очах.

- Я не…, - Росіянин хотів заперечити, але отримав по правій щоці кулаком. Його взяли за горло.

- Не смій перебивати, - Твердо та їдко говорив чоловік, - Як бачиш, в нас є вагома причина відправити тебе на суд навіть до Петербурга, якщо не назвеш те, що мусиш, - Відпустив горло, - Назвеш - будеш жити, дістанеш помилування, а може навіть волю.

В’язень важко дихав.

- Он кричал, - Забелькотівши, - Кричал на Осечкина!

- Хто такий Осечкин?, - Запитав чоловік не змінюючи тону.

- Вы его со мной вели, - Он живой, белые волосы.

- Чому кричав?

Апостол через двері відчув як його очі звужуються.

- Он… Он написал не то в письме, - Солдат крутив головою через тупу біль, що почала охоплювати все тіло.

Чоловік знову відійшов.

- Ви можете йти, - Звернувся до жінки, - Проведіть пані.

Двері відкрились. Вона вийшла й направилась коридором до виходу в супроводі варти. Гетьман дивився вниз. З камери вивели в’язня, з нього капала кров.

- Перев’яжіть йому рани, щоб не вмер до ночі, - Сказав чоловік зачиняючи двері, - Пане гетьмане, цей допитаний був другим, ми візьмемось за останнього.

- Я чув, - Апостол важко видихнув, - Доповісти мені коли завершите, потрібно допрацювати документ, потрібні докази.

Чоловік в білій неохайній сорочці із закоченими рукавами кивнув, направився до іншого боку коридору. Гетьман повільно пішов до виходу.

Між деревами в яких опало майже все листя, він побачив її. Жінка з темним волоссям тихо плакала прикриваючи лице руками. Гетьман підійшов до неї.

- Сьогодні вночі їх буде страчено. Даю вам слово.