Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- А ви хто є?, - Запитав з недовірою.

- Ми від гетьмана.

- Оо, - Видав тоном набагато прихильнішим, - То оце слухайте, було отак, - Коваль вийшов за двері, компанія дала йому простір, - Залетів один кінний, темно, ніхера не видно, покрутився, - Чоловік жестами повторював суть розповіді, - Щось свиснув, залетіли решта, а в кінці був якийсь начальник певно, офі… Офі…

- Офіцер?, - Здогадався Дмитро.

- Та! Ото влетіли і почалося. В кого хата відкрита, то просто заходили, а в кого закрита, виламували, - Жестикуляція коваля вимусила відійти ще на крок, - Отой офіцер, як ви кажете, верещав! Таґо убить! Теґо спалить!, - Піднімав голос намагаючись передразнити, - Я з малим закрилися, взяв пістоль! Стріляв! Отак!, - Чоловік став в стійку уявляючи, що має зброю в руках, - Пару пристрелили, може вмерли, я не знаю, але не здорові точно.

- Добре, - Іван наважився перервати розповідь, - Це ми зрозуміли. Може хтось вигукував щось конкретно-характерне?

Коваль зробив гримасу, наче намагається згадати, що конкретно-характерного він міг чути.

- Нуу, може. Нє. Згадав! Отой на коні: «Живих не оставлять», отако сказав.

Строгий подивився на Дмитра, потім на Євтима.

- Дякуєм.

Відійшли від будинку, Яким подивився назад і побачив на дахівці сина коваля який схвильовано спостерігав.

- «Живих не оставлять», - Повторив Євтим.

- Це нам мало допоможе, - Сказав Іван, - Кожний другий таке кричить перед нальотом.

- І то правда, - Сказав Дмитро.

Євтим спробував похрустіти спиною.

- Їдьмо назад, - Вимовив з важкістю, зрозумівши, що нічого з того не вийде.

- Їдемо, - Так же сказав Строгий, хоч і пригнічений був зовсім іншим, - Якиме, - Звернувся до хлопця, - Як ся чуєш?

Яким посміхнувся.

- Хочу спати.

Іван засміявся у відповідь.

- Друже мій! Щоб самотужки налетіти на озброєну ватагу солдат, треба мати мужність.

- Це правда, - Гонорова підтвердив Євтим.

- І впевненість, - Добавив Георгій, - Вже я про це знаю.

- Ніч, вогонь, дим. Солдати п’яні, були не готові. Просто обирай кого сікти, не знаю чи є тут моя заслуга.

Іван дивився на Якима.

- Ну, сікти теж треба вміти, - Поплескавши по плечу, - Їдьмо. Відчуваю завтра день буде важким.

Поїхати не встигли, з боку Глухова повернувся Свирид, який супроводжував колону постраждалих.

- Щось дізналися?!, - Запитав гучно, зупиняючи загнаного коня.

- Небагато, - Без інтузіазму відповів Іван.

Свирид спішився й підійшов.

- Тринадцять вбитих селян, шестеро поранені. Інші в стані шоку, - Важко перераховував полковник, - Двадцять чотири вбитих солдата і один офіцер, трьох повели до темниці.

Назріло невелике пригнічення, яке Іван перервав тим, що розповів очевидець.

- Коваль і його син побачили як на середині села появився один вершник, вказав решті виходити, - Євтим випрямив спину, Іван не звертав уваги, продовжував, - Офіцер Корсунов викрикнув: «Живих не оставлять» і тоді почалась різанина.

- Це все?, - Твердо запитав Свирид.

- Так.

Свирид кивнув.

- В любому випадку цю справу направлять до Петербурга, полонені скажуть більше. Ви можете повертатись до казарм, - Свирид подивився на Якима, - Ти залишись, - Яким очікував почути ці слова в осудливому тоні, але не почув.

Залишившись на самоті, Свирид не зводив погляд.

- Будете сердитись?, - Наважився запитати Яким.

Свирид усміхнувся.

- Буду пишатись, - Посміхнувся у відповідь, - Ти міг загинути, міг лишитись калікою, але подвиг, ти вчинив подвиг.

Хлопець не знав, щ відповісти, десь в середині сам не знав що зробив, зате чудово розумів для чого.

- Коли ви вийшли з кабінету гетьмана, в нас була розмова…

- Я знаю, - Перервав полковник, - Ти зміг знайти відповідь на свої питання?

Яким вагався, подивився до згарища села.

- Так.

***

Гетьман сидів за своїм столом, в пустій кімнаті. Відчував великий тиск і переживання в середині себе. Сперся ліктями на край столу й кілька хвилин дивився вниз.

Період правління і обов’язки, що тепер стануть причиною постійних клопотань, закарбувались ще кілька десятків років тому, про що тоді він не здогадувався. Як і не хотів визнавати статус держави, який вона має зараз.

Він підняв погляд, відкинув нав’язливі думки, що було буденністю задовго до отримання булави.

Данило Апостол дістав пергамент, взяв перо і занурив його кінчик в каламар. Мить вимірював, де краще починати писати. Почав.

«Не маючи на меті образити когось, звинуватити чи заплямувати, я плямую лист чорнилом від новообраного гетьмана Війська Запорозького, Данила Апостола. Церемонія обрання мене на посаду й службу в його величності Петра, я прошу розглянути надзвичайно прикру справу, яка відбулася опісля святкування. Намірно спланована жорстокість до села неподалік міста Глухів, з надзвичайно жорстокою розправою над людьми, які не були повинні в любих запропонованих вами звинуваченнях, повинна понести покарання з боку тих, хто був ініціатором і стояв на чолі остаточного рішення. Доносячи до відома царської величності, я прошу розглянути справу якомога швидше. До листа прикріпляю додаток з чітко описаними подіями в хронологічній послідовності…»

Данило зупинився, думав над продовженням, вагався, завершив крапкою. Вкотре занурив перо в каламар і поставив підпис.