Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

«На дибах! — вражено скрикнула Рут. — Святий Боже, тепер я чула все-е-е! Пофіг, що він помер ще до того, як Рейганів інавгураційний смокінг повернувся з хімчистки. Том Мейгут був настільки неповороткий, що йому варто було б мати пункт “спуск по сходах” у ризиках страхування. Диби? Мала, ти з мене приколюєшся!»

«Це не так важливо, — сказала Господинька з незворушною впертістю. — Це був він. Я той запах де завгодно впізнала б — густий, теплокровний. Я не про дух устриць і монеток. Навіть не про дух крові. То був запах…»

На цьому думка урвалася. Джессі заснула.

15

Того дня, 20 липня 1963 року, Джессі опинилася на самоті з батьком у Сансет-Трейлз із двох причин. Одна була прикриттям для іншої. Прикриттям слугували її слова, що вона досі трішки боїться місіс Джилетт, хоча після інциденту з печивом та ударом по руці минуло вже як мінімум п’ять років (а якщо точніше, то, мабуть, усі шість). Справж­ня ж причина була проста й невигадлива: саме з татусем вона хотіла бути під час тієї особливої події, що трапляється раз у житті.

Її мама саме це й запідозрила, і її не дуже задовольнило те, як чоловік і десятирічна донька совають нею, наче шаховою фігурою, але на той час питання було вже fait accompli[46]. Спершу Джессі поїхала до татуся. Їй було без чотирьох місяців одинадцять років, але це не означало, що вона нерозумна. Підозри Саллі Мейгут були правдою: Джессі запустила свідому й ретельно продуману кампанію, яка б дозволила провести день затемнення з татом. Набагато пізніше Джессі думатиме, що це була ще одна причина не бовкати про те, що сталося того дня. Знайшлися б ті (наприклад, мати), які сказали б, що вона не має права скаржитися, бо фактично отримала приблизно те, на що й заслуговувала.

У переддень затемнення Джессі побачила, що батько сидить на терасі назовні свого лігва й читає «Профілі відваги» в паперовій обкладинці, поки дружина, син і старша донька сміються й плавають в озері внизу. Джессі сіла поруч, він усміхнувся їй, а вона — йому. Для цього інтерв’ю Джессі прикрасила губи помадою — «М’ятним ням-нямом», між іншим, подарунком на день народження від Медді. Уперше спробувавши її, Джессі не дуже вподобала цю помаду — вона повважала відтінок дитячим, а ще подумала, що на смак вона як «пепсодент»[47], — але татко сказав, що йому дуже подобається, і це перетворило «ням-ням» на найцінніший із косметичних засобів, скарб, який варто використовувати лише в особливих ситуаціях, як-от ця.

Він уважно й з повагою слухав її, проте не особливо намагався приховати проблиск веселого скептицизму в очах.

— Ти дійсно хочеш сказати мені, що досі боїшся Едрієнни Джилетт? — запитав він, коли Джессі закінчила заново переказувати стару байку про те, як місіс Джилетт ударила її по руці, коли дівчинка потяглася за останнім печивом на тарілці. — Це ж було ще коли… Не пам’ятаю, але я, здається, тоді ще на Даннінджера працював, тому то було ще до 59-го. І через стільки років ти досі лякаєшся? Як же це по-фройдистськи, дорогенька!

— Ну-у-у… знаєш… трошечки боюся. — Джессі розкрила очі ще більше, намагаючись донести думку, що вона каже трошечки, але має на увазі дуже.

Насправді вона не знала, чи досі боїться старої какодишки, зате знала, що місіс Джилетт — занудна сива бабера, і Джессі зовсім не хочеться, мабуть, єдине в житті повне затемнення сонця проводити в її товаристві, якщо є варіант зробити так, щоб можна було спостерігати за цим з татком, якого вона обожнює поза всіма можливими й неможливими словами.

Джессі оцінила його скептицизм і з полегшенням вирішила, що він дружній або навіть змовницький. Вона всміхнулася й додала:

— А ще я просто хочу лишитися з тобою.

Тато підніс її долоню собі до рота й поцілував пальці, наче якийсь французький месьє. Того дня він не поголився, — перебуваючи на резиденції, частенько цим грішив, — і на шорстке тертя об його вусики руки й спина Джессі відгукнулися приємним дрожем і мурашками.

— Comme tu es douce, — сказав він. — Ma jolie made­moiselle. Je t’aime[48].

Джессі засміялася, не розуміючи його незграбну французьку, але впевнена, що все піде саме так, як вона спо­дівалася.

— Буде весело, — сказала вона. — Лише ми вдвох. Я можу приготувати ранню вечерю, і ми її поїмо просто тут, на терасі.

Він посміхнувся.

— Бургери «Затемнення» à deux[49]?

Вона засміялася, киваючи й плескаючи в долоні від радощів.

А тоді він сказав дещо, що навіть у той час здалося трохи дивним, бо він був не з тих чоловіків, які дуже переймаються одягом і модою:

— Можеш одягти свій новий гарний сарафанчик.

— Звісно, якщо ти хочеш, — відповіла вона, хоча ще раніше відзначила собі подумки, що треба буде попросити маму спробувати здати його в магазин. Так, він досить гарний, — якщо вас не ображає червоний у жовту смужку, настільки яскраву, що ледь не верещить, — але замалий і затісний. Мама замовила його з «Сірз», підбираючи радше на око, вибравши на розмір більший, ніж підходив Джессі торік. Так сталося, що за цей час Джессі підросла трішки швидше й не в одному обхваті. Але вже якщо татові подобається… і якщо він перейде на її бік у цій ситуації з затемненням і допоможе натиснути…

І він перейшов на її бік і тиснув, як сам Геркулес. Він почав того ж вечора, після трапези (і двох-трьох бокалів витриманого vin rouge[50]) запропонувавши дружині, щоб Джессі звільнили від завтрашньої поїздки на гору Вашингтон із нагоди споглядання затемнення. Туди зібралися більшість їхніх сусідів-літників. Одразу після Дня пам’яті вони почали проводити неформальні зустрічі щодо того, як і де дивитися майбутнє сонячне явище (Джессі ці зустрічі здавалися цілком звичайними літніми вечірками з коктейлями), навіть назву собі придумали — Сонцепоклонники з Дарк-Скор. Сонцепоклонники вже орендували для цієї оказії мініавтобус місцевого шкільного округу та планували вояж на вершину найвищої гори Нью-Гемпширу, із судочками з їжею, окулярами «Полароїд», змайстрованими коробочками-рефлекторами, камерами зі спеціальними фільтрами… і, звичайно ж, шампанським. Ящиками, вагонами шампанського. Матері й старшій сестрі Джессі це здавалося самим визначенням вишуканих легковажних веселощів. Джессі ж це здавалося визначенням найзануднішої нудоти… і це все було ще до того, як у ситуацію додали какодишку.

Увечері дев’ятнадцятого після вечері вона вийшла на терасу нібито для того, щоб, доки не зайшло сонце, прочитати двадцять-тридцять сторінок «За межі мовчазної планети» містера К. С. Льюїса. Справжня ж мотивація була не така інтелектуальна: Джессі хотілося послухати, як тато виступатиме зі своєю — їхньою — пропозицією, й мовчки вболівати за нього. Вони з Медді роками знали, що об’єднані вітальня та їдальня в літньому домі мають певні