Читати книгу - "Світ на межі згасання, S Batura"

— Або десь загуляв! Ха-ха-ха! — прокотився залою щирий сміх. 

— Ще підніметься те сонце! Куди воно дінеться? — почулося з дальнього закутка і відразу невиразний спогад: — Років тисячу тому, якщо не помиляюся, таке вже було. Тоді Білобог здуру сплутав озера і прилетів не туди. Півдня, вибачте, додаткової ночі шукали його по всіх Карпатах. Ледве знайшли. 

— Ха-ха-ха! — знову над столами загримів трохи захмелілий регіт. 

— Даруйте, але такого не було, — раптом мовила красуня Мокоша, богиня родючості. — Білобог відповідальний і завжди на своєму місці. Я думаю, з ним щось сталося. Адже серед нас немає і на озері, як розуміємо, також. А що як сонце дійсно більше не підніметься? Як люди житимуть на планеті? 

— Як це не підніметься? Хіба таке можливо? Дурня! Дурня! — звідусіль загоготіли боги. — Ми ж тоді зостанемося без роботи: ковальство, землеробство, мореплавство, торгівля, ткацтво — все постраждає! Ой-ой-ой! Гей-гей-гей! 

Нарешті боги зрозуміли, яка назріла халепа. 

— То де ж той білий лебідь дівся? Його треба негайно знайти! 

Вельми поважні гості почали зіскакувати зі своїх крісел, проте їх негайно зупинив Чорнобог. 

— Не варто перейматися! — спокійно вигукнув він. — Цього лебедя я запроторив до в’язниці. Він не захотів добровільно змиритися з тим, що сонце більше ніколи не зійде, та відкинув пропозицію стати рабом. 

— То як це не зійде? Що ж це робиться?! — заметушилися гості. 

А покровителька жінок, неперевершена Жива, дозволила собі розгніватися: 

— Вибачте, господарю хмарного палацу, але мене не влаштовує постійна ніч. Чим тоді я займатимусь? Оберігатиму сплячих жінок?

— А я хіба сам куватиму залізо? — напружився Сварог. 

— Зачекайте, опікати торгівлю — це одне, а за прилавком же стояти — зовсім інше, — розгублено закрутив головою Радогаст. 

— За плуг не стану й на трактор не сяду, — схрестила руки на грудях Мокоша. — Цим мають займатися землероби. А вони сплять! 

Богиня тупнула ногою і підстьобнула друзів: 

— Робіть щось! Інакше втратимо сенс і від неробства здуріємо. 

— Щось мені не хочеться дуріти. І мені, і мені, — засмикалися гості. 

І всі разом вп’ялися очима в Чорнобога. 

— А мені все одно чого вам хочеться, — враз посуворішав господар хмарного палацу. — Усім доведеться змиритися з відсутністю сонця. Віднині доба належить мені. Люди спатимуть вічно, а діти не дратуватимуть голосами. Морок… Непроглядний морок пануватиме всюди. 

Чорнобог вдоволено закотив свої темні очі й додав: 

— Я вас покликав не для того, щоб канючили, мов цуценята. Повинні схилити переді мною голови та визнати владу над добою. 

У цей момент до зали увійшли ті самі сутінки, що забрали з в’язниці вештиць, караконджо і кілька болотяників. 

Один зі стражників голосно мовив: 

— Повелителю, ми привели розвагу! Ножі теж зараз будуть. 

— Тільки не ножі… Тільки не ножі… — налякано промимрили дивакуваті невільники. 

А Чорнобог визвірився: 

— До біса ножі! Розваги будуть потім. Несіть негайно темно-білу корону! Мені її зробили із сонячного ореолу і темного боку місяця. Кортить вдягнути та отримати визнання. 

В’язні зраділи, що їм тимчасово дадуть спокій. Сутінки заметушилися, а гості ж за столами остаточно второпали серйозність намірів повелителя темряви. 

— Нічого в тебе не вийде! — гримнув по столу величезним кулаком Стрибог. — Буревієм тебе задавлю. Буде сонце! Люди прокинуться, а діти й далі радітимуть життю. 

Повелитель стихії взявся набирати в легені повітря. 

— Прокиньтеся, мешканці потойбічного світу, і схопіть негайно очманілого бовдура, котрий вирішив змінити світоустрій! — своєю чергою зажадав володар світу мертвих Велес. 

І Сварог не залишився осторонь, зробив спробу закрутити в долонях вогняну кулю. 

— Ха-ха-ха! — змінив гнів на домінантний регіт Чорнобог. 

Надриваючись від сміху, він заговорив:

— У моєму палаці ваші сили не діють. А коли одягну чорно-білу корону, ви підкоритесь мені або розділите нікчемну долю нещасного гусака! 

Дійсно, вогонь зовсім не ліпився в долонях Сварога. Нічого не виходило і в повелителя стихії. Інші боги за столами теж марно зверталися до свого потенціалу, що не додавало їм впевненості. 

— Якщо не можемо здолати негідника, спробуємо вдачу, — тихо мовив Перепут і кинувся до виходу. 

Але його здібності неймовірного ловкача не спрацювали. Мармурові стіни бенкетної зали немов чекали цього, перетворившись на довжелезні руки й негайно схопивши втікача. 

— Скоріться, або зогниєте у в’язниці! 

Повелитель темряви знову посуворішав. 

— Визнайте моє єдиновладдя над добою. Присягніться на вірність і я вас відпущу, — наполягав Чорнобог.