Читати книгу - "Світ на межі згасання, S Batura"

— Хто прокинувся й чому?! Хіба я давав дозвіл? 

Служники з короною так і скоробилися перед своїм повелителем, навіть не намагаючись запропонувати йому натягнути її. 

— Не може бути… Не може бути! 

— Замовкни! — задриґався від ненависті чорний велетень, змусивши присутніх у бенкетній залі завмерти. 

А Михайло продовжував: 

— Дідусю, — раптом вирішив хлопчина змінити тему, — от якби я став футболістом, то розніс би голами ворота суперника на чемпіонаті світу. Уявляю, як стояв би посеред поля і відчував гоготіння тисяч вболівальників.

Камера Білобога знову сповнилася розповіддю ще того мрійника, котрий насправді стрімко рухався до своєї мети й ніколи не розставався з м’ячем. 

— Замовкни! Замовкни, кажу! — вкотре відмахнувся від корони повелитель темряви. 

А боги в залі задумалися про втечу. 

— Білобоже, — погладив величезну руку старого хлопчина, — якось ми з друзяками зі школи зробили річний пліт, сорочки згодилися замість паруса. Ну, ми їх ґудзиками одну до одної пристебнули. Розумієш? 

Михайло поглянув на усміхнене обличчя велетня. 

— А коли вітер розвіявся, самі дули на той парус, аж розпирало і голова крутилася. 

— Ха-ха-ха! — уперше за довгий час Білобог дозволив собі посміятися. 

Чого не можна було сказати про його побратима. 

— Як тільки стане краще, знайду негідника і заткну йому кляпом рот, щоб мовчав, коли не питають. А краще спав довічно! — розмахував руками Чорнобог, ніби хотів вліпити Михайлові по шиї, та ніяк не міг його намацати. 

— Ось тепер можна тікати… — вдруге спробував долю Перепут. 

Однак його знову зупинили стіни. Попри розгубленість повелителя, хмарний палац чітко виконував завдання і жодним чином не допускав повернення сил запрошеним богам. 

Трохи звикнувши до хворобливих зойків та покрикувань Чорнобога, болотяники та вештиці продовжили смакувати їжу, а хлопчина ділитися потаємним. 

— Білобоже, здається, це все, що я хотів би тобі розказати. Може, інші допоможуть? 

— Авжеж, Михалику. Авжеж, — вдячно погладив волосся талановитого розповідача старий і додав: — Ти ще трохи відпочинь, а я погукаю дітей. Має хтось прокинутися. Не дамо Чорнобогу наробити лиха. Дочекаємося Сокіл-Рода, батько миттю все владнає. 

— Це добре, бо маю стільки роботи, навіть не знаю за що в першу чергу хапатися, — притулився до велетня хлопчина. 

— Роби те, що тобі подобається, — порадив старий і поніс Михайла до ліжка. — Поспи ще трохи. Поспи… 

Наче дійсно рідний дідусь, він потріпав юнакові чуб. 

— Коли прокинешся, усе буде, як завжди. Здаватиметься, що я тобі наснився, — ледь чутно мовив останні слова Білобог. 

І кімнату сповнив розмірений сап. 

— Спи, хлопче, спи. Ми здолаємо темні сили, Сокіл-Род може все. А зараз нам потрібні дитячі історії. Соломіє, Іване, Дарино, прокидайтеся. Треба… Треба говорити. Маємо спинити лиходія, повернути людям день.

Кінець