Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

                             «Коли свідчу про себе сам,
                               То свідоцтво моє неправдиве.»
                                                                            (Євангеліє від Івана, 5:33)

Вперше з древолазом Полівановим я зіштовхнувся впритул на сопці Ведмежій. Точніше не з ним самим у плоті людській, а з його слідами на холодному снігу.

Це було років десять тому. Була холодна розтерзана вітром весна 2001 року. У травні місяці, коли сніг з кудлатих сопок того химерного краю волохатих клишоногих звірів зійшов ще не до кінця, пішов я з двома своїми супутниками-товаришами з ущелини річки Оленячої через вершину сопки Ведмежої до витоків струмка Ситний. Взагалі то, є туди стежини і легші, й простіші – якщо спуститися вниз по Оленячій, а потім по Ялицевій, в обхід сопки Товста, а потім вгору. Але то навколо човгати та човгати… До того ж буреломи там є, і все одно вгору дертися. Струмок Ситний швидкий та повноводний, але раптово під землю пірнає і знову виринає з-під скель серед старезного лісу. І дертися там догори нелегко так само, та й стежини всі давно заросли. Не ходить туди ніхто, навіть браконьєри, звір там неляканий – місця там глухі та пропащі. Якщо комусь закортіло гибіти – так туди. Яруга Ситного місце холодне – потік ущелину на північному схилі Ведмежика пробив – холодильник та й годі. Сніг там лежить довше звичайного, а кедровий стелюх – жереб-кедрач там нижче з сопок сповзає.

Хоча, направду, є ще один шлях з Оленячої на Ситний. Це як звернути на струмок Горіховий. Праліс там вологий, сирий – сурамінь заболочена, місцями тяжко там продиратися, заблукати можна легко (як вперше мене туди понесло – то довго блукав), але якщо вчасно з долини потоку вгору звернути, то можна вийти на сідловину між сопками Товста та Ведмежа, а там вниз – і на Ситному опиняєшся. Там на сідловині ще старезна хатинка кинута стоїть. Напівзігнила, але на горищі сухо і дах добрий – можна заночувати.

Але я тоді тої дороги не знав і гадав, що вся Ведмежа на горі «голець» - ґерґіт, тобто, суцільний, і зверху по каменях буде легше. Окрім того ми до самих витоків Ситного дійти хотіли. Та й був я тоді молодшим, шрамів мав поменше, старі рани не такі були зболені. Напросилися зі мною йти два юнака – Олексійко Боков та Сергійко Клен. Один москалик типовий, а інший з нашого роду-племені – нащадок виселених. Вони молоді – їм все байка. Сильно захотіли, щоб я їх з собою в подорож взяв. Вони думали, що я геолог (оповідок моїх про каміння наслухавшись) та ще й фортуни улюбленець (то вже ні – мені коли щастить, коли як). Брати їх з собою мені – відлюдьку, не хотілось особливо, але на Ситний самотою я би не пішов – не тому, що лячно – лячно тому хто лісу не знає, просто сумно було би дуже. А я в ті роки сумував… А краєвиди там такі зажурені, так тоскно іноді стає на ті сумні дерева дивлячись, що можна собі до голови стрільбу прикласти та й гачок натиснути.

Повів я їх західним схилом. Я знав той схил до вершини. Виведу, думаю, їх на голець, а там як судилось. Буреломів не мало би бути – прорвемося. Ведмежа вона сопка крута, схили часом прямовисні. Знизу ліс старезний – ялина, ялиця, кедри. Як вони за скелі та каміння чіпляються – Бог тільки відає. І не так ті ялини старі, як давні – кожному дереву років по двісті – не менше. Велетні часом та вітром покалічені, мохом та лишайником всі поросли. А вище по схилу – каміння суцільні, брили, ґерґоти, скелі, бердо. І кожен камінь хитається, на шмарках висить. А на плечах наших ще й вантаж чималий. І то ще західний схил для такої подорожі ще безпечним вважати можна. Північний – то самогубство суцільне, там щорік каменепади, зсуви. Я тільки одну людину знав, що північним схилом на Ведмежу здійнялася. Ігорем його звати, якщо живе досі. Він хлопець відчайдух затятий, але казав, що як по схилу поліз, каміння раптом вниз з гуркотом поїхали – і то не подекуди, а добрячий шмат схилу. У повітрі, направду, паленим запахло. Врятувало його тільки те, що зсув поруч пройшов, а не там де він стояв. Казав він мені, що ні до, ні після того він такого жаху не відчував.

А познайомився я з Ігорем  ось при яких обставинах (прізвище його я не пам’ятаю, тай ні до чого мені це). Було це року Божого чи то 1993-го чи то 1992-го. Я в ту осінь холодну сам один на Оленячу пішов. До самих верхів’їв. Та й заблукав. Нині мені дивно – як можна в тих краях заблукати – двадцять років я туди мандрував з року в рік. Вздовж і впоперек все сходив, мало не в кожну яругу та ущелину забирався. А тоді до витоків Оленячої та до сопки Марійчина вдруге пішов. Хотів вийти на Столи – багато про це дивне урочище чув, а потім хотів звідти на сопку Довга піднятися, а там по хребтам та відрогам – навіть не вирішив куди – подивитися, подумати, ватрою небо скоцюблене погріти. У той час про золото в тих краях і не чули, річку Оленячу знали як місце, де добре ловиться кета та мальма. А восени ніхто й не потикався туди – навіть браконьєри. Мені не щастило – погода зіпсувалася не на жарт – туман густий, мжичка, не видно довкола нічого, блукаю як їжачок у знаменитому мультику. Я тоді ще й наївним був – мапам вірив, не знав, що частенько вони брешуть. Особливо совдепівські. Буржуйські ще якось більш-менш, а совкові… Інколи просто марення якесь намальоване – нічого і схожого на місцевості немає. Певно, хміль рукою картографа водив. Так і тоді. Дивлюсь на карту як баран на гетьманські універсали. Навколо болота, ліс дрімучий, стежки всі давно заросли, холодно, мокро і дощ хоч би на хвилину перестав дріботіти… Подерся вгору – на голець якийсь піднявся. Але на який – незрозуміло – і вгорі теж туман… Блукав я так три дні. Остаточно перестав розуміти де я і куди йду.

Вийшов на галявину – а там хатинка напівзігнила, давня, кинута бозна коли. Хто її там поставив – певно Бог тільки й знає. Зайшов – пічки немає, палилась колись по-чорному. Розпалив вогонь з мокрих дровиняк – дим очі виїдає, дах тече, але кашу якусь собі зварив. Хоч і змокло на мені все і в наплічнику також, але спальник був сухий – поспав нічку, відпочив. На ранок знову на тіло мокрий одяг вдягнув і рушив через ліс навмання – дерева велетнями столітніми нависають, ноги по коліна в мох провалюються. Раптом бачу – сідловина між сопками, а на ній галявина чимала, а на ній добряча дерев’яна хата, дим з комина йде. Ну, думаю, дива. Або з головою в мене вже щось не гаразд – немає тут ніяких поселень людських. Немає і бути не може. Огорожі навколо хати немає, собаки поруч теж, на господарство якесь все це не схоже. Гукнув, в двері постукав, зайшов відповіді не почувши. Виявилось, що то станція була. І жила там зміна – двоє «ведмедів», як їх тоді називали. Завербувались і мусили цілий рік у тій глушині жити. Вся служба – раз на день на зв’язок вийти і зведення передати. Тоді такі станції були – як зараз – не знаю. Нудьга у них там була неможлива – це ж глузд втратити можна: двоє хлопів у лісі дрімучому вдвох цілий рік жити мусять. Без жінок, без телевізії, без горілки. Без електрики навіть – генератор бензиновий тільки для зв’язку. Влітку ще якісь розваги є – гриби збирати та ягоди. (А гриби та ягоди в тих місцях сильні – що є то є.) У них для того там і сушилка була. За сезон можна було кілька мішків того добра насушити. Але взимку… Живеш як у світі замкнутому – тільки й слухаєш як вітер виє.